Частина 1. Від розкопу до окопів. Історія археолога-артилериста

Опубліковано 05.03.2020

Історик і музикант із Національного заповідника «Хортиця», що займався археологією, зокрема підводною, навряд чи уявляв, що лопату доведеться використовувати не в наукових цілях, а для окопів і могил.

Зараз Віктор Кривоносов працює в Національному музеї Революції Гідності, здобуває третю вищу освіту та волонтерить. Щоб впіймати його на інтерв’ю, приєднуюся до екскурсії. Слухачі – старшокласники, для яких події Майдану – історія. Віктор чітко й ємко описує ключові моменти. Оповідь підлітків явно чіпляє.

Знами він поділився спогадами про Майдан, фронт і повернення. Він багато іронізує, але ще більше сенсів залишає в паузах між словами.

Зеленка й півпачки анальгіну

Не був постійно на Київському Майдані, жив у поїзді. Два-три дні на Майдані в Києві, потім вертався до Запоріжжя на два-три дні – треба було працювати і відвідувати Запорізький Майдан. Перший візит був після одного зі штурмів – одразу долучився до побудови барикад, які були зруйновані. Стояв на чатах. Потім мені запропонували бути співкоординатором запорізького намету. Це був спільний запорізько-нікопольський намет, навпроти КМДА. В задачі входило координувати роботу, стежити за порядком, щоб було тепло, щоб генератор працював, розміщувати людей, кого розбудити на чергування, кого нагодувати, кого направити в медпункт.

Коли в січні відбувалися наступи на Грушевського, всі піднімалися і йшли відбивати атаки «Беркуту». В найтяжчі дні Майдану я був у Запоріжжі. Приїхав 21 лютого, координувати вже не було потреби. Я прийшов до Михайлівського, запитав, чи потрібна допомога, і мене спрямували на пункт збору медикаментів. Була задача створити периметр безпеки, скоординувати прийом та сортування, тому що ліків було багато, все було перемішане. Я пам’ятав зі студентських років латинь, і трохи орієнтуючись у медикаментах, зміг все успішно налагодити.

Несли дуже різні речі. Починаючи від бабці, яка несла пляшечку зеленки і півпачки анальгіну. Одна бабця принесла пакунок вати, випущеної у Фінляндії в 1943 році. Люди несли пакетами, коробками, везли з-за кордону машинами. В тому числі і наркотичні речовини, адже було необхідно знеболювати поранених. Ясне діло, треба було оберігати, щоб вони не потрапили не в ті руки.

Спав я прямо на вулиці. На ящиках, які принесли – розстелив спальник, і спав. У Михайлівському на стіні висів монітор, по якому крутили новини: я бачив, як Янукович казав «Астанавітєсь!», бачив стрім із Майдану. І коли я побачив, як Юлія Володимирівна в’їжджає на візку на сцену, в той момент я подумав, що моя місія на Майдані в Києві завершилася.

Те, що після Майдану буде війна, нам із побратимами було зрозуміло. Я поїхав до Запоріжжя, де ми почали самоорганізовуватися на оборону міста. Було кілька організацій: «Самооборона Майдану» - «майданівці», які повернулися з Києва; «Самооборона Запоріжжя», яка організовувалася на базі «афганців» - «Ніхто крім нас». Ми створили «Хортицький полк», куди увійшли працівники заповідника і люди, дотичні до Хортиці. Чатували в обладміністрації, під СБУ, виходили на охорону мітингів, державного прапору, коли була небезпека його захоплення. Ми були одними з ініціаторів створення мережі блокпостів довкола міста. Більшість учасників цих парамілітарних організацій не служили в армії і не мали окрім Майдану бойового досвіду. Тому паралельно розпочався процес навчання.

dz_maidan.jpg

«Вогнепал» замість гітари

Розпочали нести службу на блокпостах. Наша зона відповідальності – південний напрямок, із боку Мелітополя, дорога на Крим. Робота на блокпосту, особливо перший час, була ефективною. З нами несли службу міліція і СБУ. Траплялися вилучення зброї – хоча часто це були не проросійські сили, а звичайнісінькі бандити, що їхали з якогось діла. Зупиняли машини, які перевозили бабло в сумках. Була агітаційна продукція. Але головне було те, що ми показали, що ми без бою не здамося. Звичайно, за великого бажання можна було обійти ці блокпости, в нас не було ресурсів створити кордон по всьому місту. Але по максимуму ми намагалися убезпечити і задекларувати, що Запоріжжя – це Україна.

Спочатку у нас були лише гумові палиці, потім з’явилися макети зброї. Тобто виглядало, ніби ми озброєні автоматами Калашникова, але насправді це були шматки заліза, які стріляти не могли від слова «зовсім». Поступово ми почали озброюватися в цілком легальний спосіб. Я взяв кредит і купив помпову рушницю, щоб у разі необхідності хоч якось себе захистити. Цікавий факт – у Запоріжжі на той час всю зброю зі зброярень вигребли «підчисту»! Тому їхав я за рушницею аж у Харків, і віз її у поїзді в чохлі від гітари.

Тренувалися ми активно, спершу – за міліцейською програмою. Наймали інструкторів – це були міліцейські і «сбушні» інструктори. Доводилося ставати пліч-о-пліч і навчатися у колишніх «беркутівців», із якими я ще місяць тому стояв по різні боки барикад. Звісно, психологічно це було не комфортно. Але – нам потрібні були навички, їм потрібні були гроші, тут ми знайшли одне одного. Ми навчалися охороняти територію – робота зі щитами, палицями. Коли в Донецьку почалися захоплення будівель, ми почали навчатися по контртерористичній програмі – як «зачищати» будівлі, вивчали медицину. Коли почалися повномаштабні бойові дії, стали вивчати основи піхотного бою – що таке окопи, рух у колоні. Тут уже нас навчали армійці. Вивчали зброю, оптику, тактику.

На території Запорізької області були терористичні акти, підірвали залізничну колію. Цих людей затримали – у них був цілий арсенал. СБУ в цей час кілька терористичних актів попередило. Якби у нас була повна пасивність, невідомо, чим це могло би закінчитися.

Найвідомішою акцією стала «Яйцева неділя», коли близько 300 «ватників» зібралося в центрі. Це було напередодні Великодня, була «вербна неділя». Мешканці Запоріжжя швидко зреагували і масово вийшли протидіяти. І баланс був дуже не на користь проросійських сил. Їх взяли в кільце міліції. Було 200-300 «ватників» на кілька тисяч запоріжців. Запоріжці намагалися прорвати кордон міліції, і я не знаю, що вони збиралися зробити з тими нещасними! Нам як силам Самооборони довелося стати між міліцією і активними проукраїнськими силами. Я розумів, що у даній ситуації не можна допустити кровопролиття. Тому що це будуть «сакральні жертви», і як розвиватимуться події в такому випадку, невідомо. Власне, це була маленька репетиція 2 травня в Одесі.

Проукраїнські сили не могли дістати опонентів фізично, тому почали діставати їх дистанційно. По найближчих магазинах скупили всі яйця, потім почали підвозити з районів, і закидали їх яйцями. Коли всі яйця в Запоріжжі закінчилися, їх почали обкидати пакетами з борошном. На щастя, бруківка в хід не пішла. Максимум, що я бачив, чим обкидали, це флакончики з зеленкою. Але це мало чимось завершитися. Їх намагалися кілька разів вивезти. Підігнали автобус, але «майданівці» його не пропустили. Шляхом переговорів домовилися, що їх будуть садити в автозаки і відвозити в найближчий відділок міліції. Підігнали автозак, туди завантажили 10 осіб, і в цей час сталася провокація – в автозак кинули «коктейль Молотова». Нам вдалося швидко загасити полум’я, ніхто не постраждав.

Десь о десятій вечора, ми вишикувалися у «коридор ганьби», і опоненти в повному складі прочимчикували проспектом до найближчого райвідділу. Це була гучна подія, і після того жодного разу російський прапор на запорізьких вулицях відкрито не піднімався.

Активних учасників цих подій, якщо йдеться про березень 2014, було 500-1000, і до 5000 «співчуваючих», які в разі необхідності могли би прийти на підкріплення. В Запоріжжі була «жіноча сотня», до речі, окремий підрозділ!

Як тільки літо почало закінчуватися, я зрозумів, що скоро буде холодно. На Хортиці багато дерев, вони періодично падають – є багато матеріалу, з якого можна робити дрова. Кинув клич: «У нас є дрова. Потрібні машини, бензопили, і люди». І все це з’явилося. І ми відправляли у війська машини з дровами.

Був збір допомоги спершу для мого підрозділу Самооборони – потрібна була уніформа, взуття, засоби захисту – бронежилети, наколінники, налокітники. Я в тому більш-менш розбирався, знав, де це можна замовити. Якщо комусь із бійців потрібно було щось специфічне, я міг це знайти, купити й переслати, або принаймні проконсультувати волонтерів, які на той момент не дуже сильно орієнтувалися.

Окрема тема – козацькі шапки. Мій побратим Геннадій Харченко про це написав у своїй книзі «Дневник артилериста». Він мені каже: «Ми бачимо, що з того боку ходять незрозумілі виродки в козацьких шапках. Але ж це ми козаки! Це ми маємо бути в козацьких шапках! Ти на Хортиці працюєш, поший мені козацьку шапку!» (ідеться про проросійські бандформування так званих «донських козаків» - ред.). А в нас був співробітник, який освоїв це мистецтво. Я зробив заклик, мовляв, потрібне хутро. І люди понесли старі шуби, комірці. Я знайшов людей, які це розпорювали, а наш майстер Юрій Подоляка шив шапки. Спочатку була одна шапка для Харченка, потім його підрозділ сподобав цю тему, і каже: «А нам би іще шапок. На всю гармату». Потім – «на всю батарею». Потім пішли замовлення з інших підрозділів. Ми відправили в різні підрозділи близько 200 козацьких шапок із різного матеріалу, різних моделей. Це піднімало патріотичний дух, показувало нашу козацьку сутність і ідентичність.

dz_blockpost.jpg

«Стань на моє місце»

Переломним моментом стало поховання тимчасово неопізнаних бійців, які загинули під Іловайськом. Ховали 56 бійців. Попри те, що це було, здається, 1 жовтня, був дуже жаркий день. Бачити таку кількість трун посеред чистого поля – уже моторошно. Почалася панахида, промови. Все трішки затягувалося. Ми були по формі як Самооборона. І тут я бачу, що один із бійців, які стояли біля могил у почесному караулі, непритомніє і падає. І всі стоять. Я підбігаю, допомагаю йому підвестися, кличу медиків. Він бере мене за руку, відкриває очі і каже: «Стань на моє місце». От як зараз пам’ятаю. Я встаю, тримаю прапор над труною. Він за кілька хвилин оклигує, повертається, дякує мені. Я повертаюся в стрій. І буквально за кілька хвилин непритомніє ще один боєць, і мало не падає в могилу. Я біжу, допомагаю його звідти витягти, займаю його місце і стою до завершення панахиди. І я розумію одну з причин, чому солдати непритомніють. Це запах. Вітер віяв від присутніх – вони не відчували цього. А коли ти стоїш серед могил, ти відчуваєш. Це дуже складно – забути цей солодкий запах мертвого людського тіла. (довго мовчить – ред.).

І коли почали ховати, я побачив солдатів, які були на той момент у Запоріжжі. Це були і літні чоловіки, і юні хлопці. Я побачив, як вони закопують могили. Зрозумів, що ці люди ніколи в руках лопати не тримали. А серед «Хортицького полку» було багато людей з заповідника, власне, археологи, які ціле життя копають. Я свиснув хлопців, ми взялися за лопати, і власноруч закопали дуже багато могил.

Я ніколи не вирізнявся богатирським здоров’ям, але коли я побачив, що ті, хто зараз служать, не потужніші за мене, прийшло усвідомлення, що я маю зайняти їх місце. Мене запрошували до 55 бригади. Я прийшов до військкомату, але коли там побачили добровольця, почали крутити пальцем біля скроні. Питання було в проходженні медкомісії і збиранні всіх необхідних довідок. У той момент, коли я зібрав, закінчився набір у Збройні Сили. І я потрапив до лав Національно гвардії.

Наступного дня приходить командир, мовляв, треба вийти на чергування на блокпосту. Я кажу: «Товариш старший лейтенант, я багато місяців чергував, знаю цю службу, але ж я іще не приймав присягу!». Він каже: «Синок, главная присяга – в сердце! Иди в оружейку, получай автомат!» На своє перше чергування потрапив на той самий блокпост, де до цього протягом багатьох місяців чергував. І вийшов до своїх побратимів із «Хортицького полку», і ми знову разом несли службу. Але щастило не завжди, потрапляв я на різні блокпости. Я нетерпимий до корупції. «Даїшники» вже трохи оклигали, і я бачив, що вони починають «доїти» водіїв, і звичайно, сказав, що так не треба робити. І мене перестали ставити на блокпости - направили на охорону стратегічного об'єкту греблю Дніпрогесу.

У статусі бійця Нацгвардії близько місяця я провів у Запоріжжі. Підготовка полягала в кількох виїздах на полігон. У своїй роті я був одним із наймолодших, і один із небагатьох, хто не служив у армії. Але люди, які були зі мною, служили в радянській армії, і абсолютно не орієнтувалися в сучасних нюансах. Елементарно – в сучасному спорядженні. Звучатиме нескромно, але командир вишикував особовий склад і сказав: «От солдат Кривоносов, зараз він вам буде показувати прийоми поводження з автоматам Калашникова». А там були зрілі дядьки, сержанти… зараз навіть автомат тримають принципово не так, як 20 років тому.

Виїхали у зону АТО на жовтому автобусі «Богдан». Ми прибули на позиції в районі сіл Талаківка і Сартана. Це були окопи, між першою лінією – «Павлопіль-Широкине», і ми прикривали трошки тили. Вперше, коли потрапляєш в зону бойових дій, нічого не зрозуміло. Щось гепає, щось літає. І ти поки не зрозумієш, що це, і як на це реагувати, дуже страшно. В той час велися бої, і над головою періодично пролітали снаряди.

Ця позиція була під обстрілами ще в січні, коли мікрорайон «Східний» обстрілювали «Градами». Після нас туди зайшли морпіхи, і їх «накривало» добряче. Нам більш-менш пощастило. Але це відчуття, коли над головою пролітає 152 мм снаряд… у нас був стрілецький підрозділ – тобто, у нас була виключно легка зброя. В нашому взводі були РПГ-18, це 160 метрів ефективна дальність, до 200 м. Кажуть: «Беремо повне спорядження – є небезпека прориву танків!» І ти розумієш, що в разі чого, тобі треба підпустити танк на 160 метрів… ти з цього ніколи не стріляв, інструкції, що на них наліплені, затерті. В яку сторону його користувать – незрозуміло!

На Хортиці окрім роботи науковим доглядачем чи археологом, я освоїв дзвони, які з’явилися на історико-культурному комплексі «Запорізька січ». Коли я прийшов у Нацгвардію, я був із чубом. Мене почали побратими називати «Козак». Я кажу: «Та ні, у кожному підрозділі є по «козаку»! Почали називати «Хортиця». Кажу: «Уже є боєць із позивним «Хортиця», В’ячеслав Зайцев, відомий «кіборг», гранатометник, колега по заповіднику!» «А як?» «Ну… «Дзвонар!» «Добре! Будеш Дзвонарем!»

Мене першого з роти відпустили у звільнення, тому що треба було на Великдень подзвонити на Хортиці в дзвони – це був емоційний для мене момент. Тоді у нас було багато тренувань, і служба на об’єктах, але мені керівництво пішло назустріч і відпустило. Коли нам на історико-культурному комплексі подарували іконостас 18 століття, його освячувати приїжджав Філарет (у нього тоді був інший статус), мене навіть відпустили з зони бойових дій, дали три дні відпустки, щоб я міг подзвонити у дзвони з такого приводу.

Для свого підрозділу я діставав різні необхідні ніштяки. Це були і екіпіровка, і оптика, і техніка. Два місяці ми простояли на тих позиціях. Це був підрозділ Нацгвардії, яка донедавна була Внутрішніми Військами. І з мобілізованими стосунки складалися нормально – і з солдатами, і з офіцерами. А вищий командний склад – не кажу за всіх, але здебільшого це, вибачте, «мусора». Були досить складні моменти і відсутність порозуміння.

Нас підпорядкували іншій військовій частині. Ми вернулися з ротації в Запоріжжя, нас відвезли в Кривий Ріг, проштампували військові квитки іншою військовою частиною, і знову відправили, розмазавши наш батальйон по величезній території, вже по «другій лінії», від Красногорівки до Волновахи – ми стали таким «серпом». Хоча в районі Волновахи міни долітати і до «другої лінії». Це була виснажлива, щоденна робота на посту.

dz_oblasna.jpg


Продовження читайте тут: Частина 2.

Спілкувалася Олена Максименко
Фото авторки та з архіву Віктор Кривоносова



Додати коментар