Богдан Чабан: «Був власником бару, а вже за півроку бігав із кулеметом соняшниковим полем під Іловайськом»

Опубліковано 29.12.2021

Як ти потрапив на війну?

Ішов-ішов і війну знайшов...

Якщо серйозно, насправді я почав бути дотичним до проукраїнського руху в Донецьку на початку 2014 року. Разом із моєю подругою Діаною Берг ми організовували проукраїнські мітинги.

В той час це були протести проти російського фону, що утворився в Донецьку. Ми намагалися довести, що не весь Донецьк прагне бути з Росією, тому проводили акції “Донецьк — це Україна”. Акції зустрічали тяжку агресію з боку російських тітушок, яких привезли в Донецьк. Нас ганяли, били...

Так почав формуватися кістяк донецьких хлопців, які розуміли, що якщо на тебе нападають, ти маєш давати відсіч. З цього поступово зародився партизанський рух у Донецьку.

Переломним моментом стало 13 березня 2014 року, коли на площі Леніна під час мирного мітингу на мирних громадян напали, того дня був убитий Дмитро Чернявський. Він був убитий завезеними російськими тітушками... убивця досі не знайдений.

З цього і почалося. Початково це були ситуативні вуличні бійки, поступово наші опоненти почали захоплювати зброю. Тож наш спротив ставав також більш озброєним.

61919986_1356270347863717_8769206806107914240_o.jpg

Те, що починалося як протести — це ще не лінія фронту. Хоча ні, певною мірію це теж лінія опору, лінія фронту, але, можливо, це ще не перебування на передовій із зброєю в руках і у військовій формі. Як цей перехід відбувся?

Наш опір у Донецьку з травня 2014 року був уже зі зброєю в руках. Ми чинили опір у Донецьку та вже мали комунікацію зі Збройними силами України.

В той час ми вже почали проводити перші операції. Підготовку, якщо чесно, проходили за відеороликами в YouTube, також отримували підтримку від друзів, які мали досвід служби в армії.

В конкретний підрозділ я потрапив після того, як у місто зайшов Гіркін. Уже не було можливості проводити діяльність, тому я мусив виїхати з міста в Дніпро, на базу. В ті дні в облраді в Дніпрі розподіляли добровольців по добровольчим батальйонам, мене розподілили в батальйон “Шахтарськ”. Так я потрапив на офіційну службу.

Ти десь навчався цьому непростому ремеслу?

Насправді все вивчав по ходу. Військпідготовки не мав, служби в армії не проходив, у мене навіть не було приписного свідоцтва.

Більш реальне навчання почалося після активної фази літньої кампанії 2014 року. В жовтні-листопаді ми почали займатися з інспекторами. В цей час я перейшов із батальйону “Шахтарськ” до підрозділу “Гарпун” і продовжував службу разом із цим підрозділом.

48381467_2454064157944100_1472749615852814336_o.jpg

Чи можна бути готовим до війни?

Я був більш підготовлений, ніж більшість. Досвід нашої боротьби в Донецьку вже дав певну базу.

Якщо війна падає тобі на голову, а ти про неї раніше ніколи нічого не знав, то готовим до неї бути неможливо. Якщо ти професійний військовий, і тебе відповідним чином навчають — то так, до війни можна бути готовим.

Армію, що існувала до 2014 року, не вчили воювати — їх вчили їздити на збори й навчання. Сподіваюся, що ситуація зараз змінилася.

Тих, хто чинили опір окупації Донецька, було багато чи мало? В цьому запитанні відлунює і стереотип про “донецьких”, які здали місто без бою.

Це неправда. В Донецьку зникали терористи, там були замахи на ватажків “ДНР”, було вбито кількох заступників Пушиліна, були напади на блокпости окупантів.

Я не можу сказати, скільки таких людей було — ми не були між собою пов’язані. З кимось я познайомився вже на фронті, про когось тільки згодом дізнався. Але в той час контакту ми не мали, це була низова ініціатива.

Думаю, в Донецьку в той час активно діяло близько 150 людей. Це була партизанська війна.

47377804_2442608039089712_5984240725938667520_n.jpg

Ви зовсім не спілкувалися? Чи таки якось взаємодіяли?

Не було централізованої організації чи глобальної координації. Були радше групи людей, які один одному довіряли та змогли організуватися.

Думаю, це проблема, тому що ефективність була нижчою, ніж могла би бути. Якби 150 мотивованих людей діяли разом у окупованому місті, це була би потужна сила.

Чи багато учасників таких груп потім пішли на фронт?

Так. Думаю, 90%. Хтось 2015 року повернувся до цивільного життя, але є ті, хто залишаються на службі.

Нагадай свою воєнну хронологію.

Оскільки я пішов на фронт влітку 2014 року, то з батальйоном “Шахтарськ” пройшов усю літню кампанію — Піски, Мар’їнку, Іловайськ.

Коли я перейшов у “Гарпун”, то перейшов до більш точкових спецоперацій.

Досвід літа 2014 року — це гарячий час. Ти з тих кампаній пригадуєш якісь події, які особливо врізалися в пам’ять?

Весь цей досвід був яскравим. До війни я був власником бару, а вже за півроку я бігав із кулеметом соняшниковим полем під Іловайськом.

71115414_2428107197272546_2551552491875467264_o.jpg

Це різкий контраст. Ти через це переживав якусь внутрішню кризу?

Так, і таких, як я, було чимало. Мене оточували абсолютно різні люди: хтось був працівником на заводі, а хтось — бізнесменом на “порше”. Ми всі були в однакових умовах.

Що тебе спонукало на таку зміну? Бар — це універсальний бізнес. Грубо кажучи, можна наливати кому завгодно.

Дуже складно бути універсальним бізнесом, коли до тебе заходить один із ватажків “ДНР”, а в тебе в сусідньому залі грають на гітарі “Лента за лентою”.

В нас був дуже різний світогляд із представниками “ДНР” - мій світогляд заперечував сам факт існування “ДНР”. На цьому ми й розійшлися.

Давай поговоримо про згадані точкові операції. Розумію, що не всім можна поділитися в нашій розмові. Але, можливо, ти трохи поясниш, що це була за робота.

Донецькі хлопці завжди цікавили наші спецслужби — Службу безпеки України та Службу розвідки. На той час не існувало поняття управління спеціальних операцій, а ми натомість знали місцевість. Ми могли і збирати дані, і проводити затримання, і драконили окупантів диверсійними операціями.

Траплялися розвіддані, що конкретну ділянку кордону переходила певна група російських спецпризначенців, і нашою задачею було максимально все зафіксувати. Наприклад, вступити з групою у вогневий контакт, змусити відступити й залишити частину озброєння. Цю зброю військових з Росії далі передавали вище — думаю, вона десь зберігається як іще один доказ російської агресії.

Ми впритул підходимо до назви, що знайома багатьом із тих, хто читатиме це інтерв’ю — партизанський загін “Равлики”. Розкажи про нього більше.

Коли почалося чергове перемир’я, функціонування нашої групи в рамках підрозділу “Гарпун” ставало неможливим, бо він ставав поліцейським підрозділом, який мав функції стеження за дотриманням правопорядку.

Склалася ситуація, коли ми мали входити до складу сил спеціальних операцій, але їх ще не було сформовано. Ми були ніби в підвішеному стані. А “Равлики” - це назва, яку до нас приклеїли волонтери, коли разом із автомобілем подарували фетрову іграшку-равлика. Ми її всюди з собою возили.

48396127_2332040673694665_235052564993802240_o.jpg

В цій історії є драматичний момент — арешт. Відтоді минуло вже 5 років. Сьогодні, ретроспективно оглядаючись на ті події, ти можеш зрозуміти, що це було, що саме тоді відбулося?

Ми існували в умовах гібридної війни в ситуації, коли більша частина людей зі зброєю не мала офіційного оформлення чи приналежності до якогось підрозділу. Наше законодавство не було адаптоване до такого стану речей.

Тому деякі з наших дій — наприклад, затримання людей, щодо яких була оперативна інформація — міліція вирішила трактувати як незаконне обмеження волі.

Суд визнав нас винними, але винними у перевищенні службових повноважень. Звісно, бо в той час у нас не було службових повноважень. Чи була наша робота в той час необхідною? Я вважаю, що так. Але в тодішніх умовах ми не могли робити це в законних рамках.

Досвід судового процесу був стресовим для тебе?

Так, звичайно. Враховуючи, як працює наша судова система, ми півтора місяці провели в СІЗО. 11 депутатів всіх парламентських фракцій, крім “Опозиційного блоку”, взяли нас на поруки і витягнули звідти. Але суд тривав ще 2 роки.

Якщо ти в такий процес потрапляєш, система обов’язково мусить довести, що ти винний хоч в чомусь. Прокуратура не може визнати, що поліція спрацювала неправильно. Тому прокуратура нічого не робила, тобто не тиснула, але не могла й забрати назад звинувачення.

Після цього досвіду ти повертався на фронт?

Ні. Я розчарувався.

По-перше, я зрозумів, що спецслужби та наші куратори жодним чином не допомогли у вирішенні ситуації та просто відморозилися.

По-друге, активна стадія бойових дій уже затихла, війна перейшла на позиційно-окопну, і я зрозумів, що можу реалізувати себе в чомусь іншому. Тоді я не бачив підрозділу, в який хотів би увійти.

46676987_2428283340522182_8604152724751122432_n.jpg

Якби суду не сталося, ти воював би довше? Моє запитання про те, наскільки сильно вся ця історія вплинула на твою службу.

Так, воював би. Думаю, я би потрапив до Сил спеціальних операцій і продовжував би службу.

Після війни ти опинився в Маріуполі? Чому ти там залишився?

Тому що судовий розгляд тривав у Маріуполі. Також це місто найближче до Донецька.

Мені здавалося, що я маю бути на деокупованих територіях і щось там робити. Річ у тім, що міста звільняли, але потім там нічого не відбувалося. Це створювало умови для повторних окупантів спроб захопити місто.

Це було для тебе нове місто?

Так, але раніше я там бував кілька разів. За ментальністю воно було мені зрозумілим.

Я обживався за допомогою друзів. Після війни я залишився без нічого... Друзі допомогли мені знайти роботу, зняти квартиру. Діана Берг, Саша Горбатенко, Костя Батозський - це ті люди, які мене підтримали та допомагали повернутися в цивільне життя.

Два місяці я був у абсолютній прострації — тільки потім почав адаптовуватися.

35839130_2180108632006322_1784323177912991744_n.jpg

Як ти адаптовувався? Це можна назвати виходом з травми?

Це був етап спустошення та переходу в стан активного функціонування. До активного життя мені допоміг повернутися грант ПРООН, за який я почав відновлювати власний бізнес — я відкрив свій бар у Маріуполі.

Також мені дуже допомогло те, що бізнес я почав робити з побратимом. Ми працювали разом, жили разом — цей збіг обставин допоміг швидше адаптуватися.

Потім війна тебе не наздоганяла? Чи ти легко повернувся?

Я не можу сказати, що я повернувся. Я не до кінця розумію, що таке повернення.

Якщо це про рішення залишатися в цивільному житті, то мені на це рішення знадобилося півроку. Якщо ти про спогади чи проблеми зі здоров’ям — то вони досі супроводжують мене.

Ти звертався по допомогу чи реабілітацію?

Не звертався. Сьогодні я не вважаю це своє рішення правильним.

В мене тоді був постійний рух, він мене дуже відволікав. Але за 5 років цей рух довів мене до стану повного виснаження.

І у вересні я вперше пішов до психолога. Вона мені сказала, що я пізно прийшов.

Боюся запитати, що тебе підштовхнуло до цього рішення.

Мій стан. Я не міг нічого робити — ні працювати, ні рухатися далі. В мене закінчився ресурс організму.

І ти зрозумів, що пора звернутися по кваліфіковану допомогу? Чи це близькі люди допомогли усвідомити?

Мене насправді до цього підштовхувала моя дівчина, це великою мірою і її заслуга.

Я вже мав кілька досвідів спілкування з психологами, але не особливо вдалі — мені не заходило. Але за допомогою Veteran Hub я знайшов свого психолога, ту людину, з якою мені комфортно працювати.

28472279_2051776254839561_1163053554096787058_n.jpg

Розкажи про невдалий досвід. Що було не так?

Я не знаю. Це ситуація, коли я спілкуюся з людиною та розумію, що ми по-різному говоримо, говоримо про різне. Звичайно, я би радив звертатися до кваліфікованих організацій, які мають чіткі політики та чіткі правила роботи.

Думаю, що люди, які працюють із ветеранами, повинні мати якийсь досвід і фаховість саме в цій сфері. Психолог має розуміти, що працює з воєнною травмою. Вона пов’язана і з фізіологією, досвідом тіла, яке переживає стреси, брак їжі чи води. Тому неможливо поправити щось одне — тіло дуже пов’язане з головою.

Для мене це довгий процес, з вересня я зміг зробити себе більш ефективним і більш щасливим.

Мені траплялося чути, що ветерани соромляться звертатися до психолога, тому що це, мовляв, не мужньо. Ти ж герой, навіщо тобі психолог.

У мене такого не було. Я просто не усвідомлював потреби.

Але якщо хтось готує солдата перед війною, то має бути хтось, хто готує солдата після війни. Ті, хто воювали 2014 року та воюють 2020 року, переживають дуже різні досвіди. Але і ті, і ті повертаються з війни. І часто ветерани не знають, до кого звернутися, куди піти.

В нашій медійній спільноті часто панує враження, що ветерани — це ті, хто у фейсбуці, і їх усі знають. Але насправді в Україні в селах живе чимало звичайних дядь Сєрьож. Такі були дуже ефективними воїнами, але живучи в селі сьогодні не мають можливості звернутися по допомогу. Вони не мають контактів, де можна шукати допомогу.

Як це виправити?

В Україні для цього існує Міністерство ветеранів. У нас уже четвертий міністр, і я вже на третьому втратив розуміння функціоналу цього міністерства.

Воно мало би розробити державні політики стосовно ветеранів та запровадити їх у різних інституціях — в лікарнях разом із МОЗ, у Міноборони, у ЗСУ, який це потрібно насамперед.

Збройним силам України потрібні кадри, вони постійно мають рекрутити людей. І людям, які готові почали службу в ЗСУ, потрібно зрозуміти, якими і ким вони звідти вийдуть. Такого в нас в Україні не відбуваються.

Чи самі ветерани можуть допомагати один одному?

Звичайно. Ветеранські групи підтримки — один із найкращих методів роботи. Їх в Україні проводять неформально. Централізованої політики щодо цього немає, але є окремі громадські організації, котрі такі групи організовують.

Наприклад, у США на одну і ту саму групу можуть ходити і ветерани В’єтнаму, і ветерани сучасних війн. Одна група допомагає різним ветеранам, незалежно від війни, на якій вони воювали. В Україні такої культури немає.

По селах, наприклад, місцеві ветерани час від часу зустрічаються разом випити якийсь коньяк... для них це ніби просто зустріч, але насправді вона діє на них як група підтримки. Вони самостійно шукають інших ветеранів і будуть один із одним стосунки.

В твоїй історії є також сюжетна лінія про бізнес, який допомагає ветеранам інтегруватися — згадую тут твою “Ізбу-читальню” в Маріуполі, роботу з “Veterano”…

Напевно. Ми просто пропонуємо ветеранам роботу та нову професію. Хлопці та дівчата приходять до нас у мить, коли вони намагаються віднайти самих себе., зрозуміти, ким хочуть бути далі. Це простіше зробити в колі своїх.

11870852_1161872923829903_3095633899724406770_n.jpg

Як ти потрапив у цей проект?

Ми познайомилися з Леонідом Остальцевим, коли він приїхав до мене в “Ізбу-читальню” в Маріуполі. Так ми познайомилися та домовилися, що треба буде створити разом ветеранський бар.

Згодом ми почали разом працювати над розвитком “Veterano”, зокрема франшизи та лінії доставки. З цим ветеранам набагато легше стартувати свій бізнес.

Але ветеранський бізнес – це не панацея. Не всі після армії мають ставати підприємцями. Є люди, яким важливо повернутися туди, де вони працювали до війни. Є ті, кому важливо продовжити службу в армії. Головне — можливість знайти себе після війни, адже війна змінює все.

Що в тобі помінялися після досвіду війни?

Не можу відповісти. Для цього мені б довелося зробити сканкопію себе самого до війни та після війни...

Ти мрієш повернутися в Донецьк?

Так.

Як ти це бачиш? Як це буде?

Ніяк не бачу. Людина, яка це побачить, має отримати Нобелівську премію миру. В Україні наразі відсутня стратегія повернення окупованих територій.

Я би хотів якийсь час присвятити відновленню цих територій. Але не знаю, як це буде.

Що тобі допомагає триматися купи, заякоритися в цивільну реальність?

Моя справа, можливість робити те, що подобається, бути в цій справі. А також це моя кохана людина та можливість будувати майбутнє.

Щось можна порадити тим, хто зараз повертається з війни?

Раджу приділяти собі максимальну кількість уваги, а також шукати інформацію про те, що відбується з людьми після війни. Найкраще звертатися до фахових організацій, але це важка історія, бо таких організацій в Україні не дуже багато.

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.


Додати коментар