Аеророзвідник Євген Ярило: “Я вважав Путіна класним чуваком, але у 2014 році став українцем”

Опубліковано 30.08.2020

Я б хотіла почати це інтерв’ю так, як зазвичай у нас починаються інтерв’ю на “Без броні”. Наприклад: він сидить у парку, стомлено тулячи до щоки горня з кавою і замріяно дивиться кудись за обрій.

Та реалії карантину рознесли нас у просторі і додали своїх коректив: Євген вмикається по зуму, втомлено тулячи щоку до подушки.

Уже 9 вечора, і мені іноді здається, що він говорить крізь сон, періодично прокидаючись у тих моментах, які його надихають. Євген Ярило, доброволець та аеророзвідник, розповідає як пішов на війну, як повернувся з війни і куди рухається далі.

“Коли я йшов на фронт, то почувався тертим калачем”

Можу сказати, що я дуже соціальна людина. У мене велике коло друзів і дуже різноманітних. Але після війни це коло, звісно ж, дещо змінилося. Але може це не через мій досвід війни, а тому, що це природний процес. Адже, впродовж життя, наші кола спілкування таки частенько радикально змінюються: у нас є юнацькі банди, сімейні туси, потім робочі… Війна теж змінює “тусовку”.

У мене в житті було дуже багато випробувань: економічних, соціальних. І коли я відправлявся на фронт, то відчував себе тертим калачем, мовляв, поїду зараз, подивлюся, розберуся і повернуся – мене це не змінить! Я стільки всього бачив: що ще аж такого може відбутися? Але все це була велика зблуда і неправда.

У медійному просторі ці зміни “продаються” краще, коли ці зміни на гірше

Важко сказати, як саме війна мене змінила: це може сказати той, хто знав мене до війни і після. Можу сказати, що війна міняє усіх. І той меседж, який я хочу донести про війну і про зміни, такий: у медійному просторі ці зміни “продаються” краще, коли ці зміни на гірше. Типу поїхав, став аватаром, когось там зарубав… Але історії, коли людина поїхала аватаром, а там стала справжнім офіцером, до нього вернулася жінка, діти і він будує круту військову кар’єру – то це вже нецікаво, це не продається. А таких прикладів я бачив на фронті досить багато.


До речі, у підрозділі “Аеророзвідка”, де я служив, у нас була така фішечка, що ми реалізовували образ українського воїна: не бухали, займалися суто справами.. Тобто, окрім того, що воювали ми зброєю, ще мали таку війну соціальну, аби змінювати у тому ватному суспільстві образ українського вояки. І ми доносили до місцевих жителів думку, що жити в Україні – це круто і бути українцем це круто. Ми робили це культурою спілкування, культурою поводження.

118429444_2635832833344974_5233562312095579513_o.jpg

“Досвід проходження війни можна подавати по-різному”

Не можна всіх міряти одним мірилом. От є такий підрозділ ВСП (Військова служба правопорядку – ред.), який всі інші військові ганять, які вони мудаки, які вони кончені, і що там тільки кончені і служать. Це типу військова поліція, і вони мають слідкувати за порядком. Звичайна поліція не має відношення до військових, натомість з ними працює ВСП. І от в 15-му році ми відбули першу ротацію і поверталися до Києва. Ми приїжджаємо на вокзал в Костянтинівці, до нас підходить військовий патруль… Для мене це був взірець поведінки, вони були як психологи. Я був вражений, як, попри всі до них упередження, вони працювали. Вони сказали: ми розуміємо, хлопці, звідки і куди ви їдете, до вас жодних претензій немає. Але розумієте, що приїдете у цивільні міста, і там ваші речі перевірятимуть. Можливо хтось, десь, ненароком забув витягнути з наплечника якусь зброю чи набої. Щоб потім не було проблем чи кримінальних проваджень, перевірте зараз.

Це було з такою повагою сказано, що питань жодних до цих хлопців не було.
Натомість коли проїжджаєш блок-пост десь між Дніпропетровською і Донецькою областю, де стояла беркутня, і як вони вивертали речі, і які внутрішні клоки підіймало хлопцям….

Тобто бачиш, одне й те саме можна робити дуже по-різному.

Досвід проходження війни можна подавати по-різному.

І досвід проходження війни можна подавати по-різному. Можна подати зміни кайфові, а можна подати зміни гірші.

От є таке: що ми часто нівелюємо, коли людина на гарному посилі іде кудись, а потім її система зжирає…і вона стає гвинтиком. От як з цими ВСП-шниками, яких всі козлять… Але якщо хоч одна хороша людина там є на мільйон – уже не можна всіх під одне мірило заганяти.

“Мого” майдану не було. Я не дуже брав участь у цих подіях, я не дуже розумів, чому це мають бути мирні протистояння, у мене сусід пройшов весь Майдан, і я йому кажу: коли стане зовсім жопа, ти мені подзвони. Після того, як спалили БТР, він мені подзвонив і сказав: “Схоже, нам настала жопа”. І наступного ж дня я з друзями був на майдані. Але знаєш, у мене якась така карма, що коли я приїжджав, то все затихало…Загалом, волію не приписувати собі участь у майдані, це все ж не мій досвід.

У 2014 році я був не готовий їхати ні на яку війну

У 2014 році я розумів, що жодним чином не готовий їхати ні на яку війну, бо нічого не знаю і ні в чому не розуміюся. І коли ми дивилися ці відео з Криму, цей футбол між росіянами і нашими, ми дуже переживали і думали: от закінчиться вся ця фігня, то поїдемо туди і потиснемо руку кожному хлопцеві-військовому, який не здав Україну. Ну, а там відкатано, оці люди з Росії, які бачили, що все без агресії, і ніяких бандерівців немає, їх же забрали, завели інших, і отоді все почалося.

Коли все закрутилося, то я повівся дуже стримано: моє життя вартує якихось цінностей і втрачати ці цінності непідготовленим я не хотів. Я трохи зайнявся волонтерською діяльністю і паралельно підтягував свої фізичні дані… проходив військові вишколи, проходив вишколи тактмеду. Я слідкував за своїм другом Володимиром “Чубакою” Кочетковим-Сукачем, він тоді був в антикорупційному, здається, русі, ми робили якісь акції, потім він попав в перший склад Азову. Тоді загинув Родіон Добродомов, і його привезли в Український дім прощатися. Я його особисто не знав, але враз зрозумів, що іде війна і я хочу присвятити себе цьому. Зрозумів, що буду стикатися з такими ситуаціями і поїхав в Український дім, був на цьому прощанні…


Вова впірнув тоді в аеророзвідку. Я ж на той час був у Товаристві сприянні оборони України, і ми при ньому робили військові вишколи і робили вишколи для операторів БЛА. Так Вова підключився, і ми почали готувати для нього якісь кадри, і десь восени я зрозумів, що готуючи людей для фронту я вже сам не можу стояти осторонь і маю поїхати туди сам. Домовився з Вовою. Але трапилася трагедія, коли у одного аеророзвідника на полігоні зірвалася в руках вибухівка, така драматична смерть. Тому виїзд на фронт відклався на кілька місяців.

117678955_328496178288372_2203369257965882790_n.jpg

Виїхали ми на фронт одразу після Різдва у 2015 році. Тоді, скажемо так, була прийнята концепція, що перша ротація для людини не має перевищувати 10 діб (щоб кукуха не поїхала). 10 днів ми посиділи, якраз це були бої за ДАП, ми корегували. Весь січень ми сиділи там. Весь лютий потім у мене знов ротація була, але я захворів на легені, тому всю весну я пролікувався і потім прийшло рішення, що я поїду знов на фронт. І тут доля з мене трохи поржала.
Я кажу: не хочу я в той Донецьк, оп’ять сидіти у цих підвалах… Грибок в легені знову підхоплю. А мені кажуть: “О, у тебе в легенях проблеми, значить поїдеш на моря, на курорт Маріуполь!” (сміється – ред.)

Людина, яка була в Маріуполі мене зрозуміє, чому я ржу. Ми поїхали в Маріуполь, підняли там дві бази, і тоді мене знову перекинули на Донецький напрямок. Коротше, аеророзвідка воювала всюди. І в 2017 році, виводячи всіх аеророзвідників, які були волонтерами-добровольцями, вже ми всі папери оформили на вивід, ми втрачаємо останнього нашого бійця з батальйону ОУН… і на цьому моя служба закінчилася.

...По всій лінії фронту люди салютували Володі за те, що він зробив

Наш батальйон “Аеророзвідка” працював з усім фронтом.
Мій друг Володя загинув на весні 2015 року. Мене це дуже зачепило, бо це була людина, яка могла все. Він заходив в якийсь штаб і казав: мені міномети, артилерію, всі діла , щоб завтра були, ми даємо ціль і щоб ви відпрацювали. Виходив і всі такі “Шо?шо?шо? Шо за генерал?” Отак його всі сприймали. Це легендарна особистість був.

Коли Володю ховали, то в інституті сухопутних військ цілу годину йшли люди нескінченним потоком. Потім в Михайлівському було відспівування. І коли був військовий салют на кладовищі, то є легенда, що по всій лінії фронту в цей час люди салютували Володі за те, що він зробив. Фактично, для мене вся аеророзвідка, всі очі нашої армії... цьому всьому дав поштовх Володя. Завдяки йому армійці зрозуміли, що аеророзвідка це потрібна річ і що це і є сучасні методи війни.

Коли Володю ховали, то в інституті сухопутних військ цілу годину йшли люди нескінченним потоком.

Як це було: приїхали, попрацювали з хлопцями, поїхали. Тут дзвінок. “Там ви попрацювали, давайте вертайтеся, нам знову треба допомогти” – “Ну, через місяць вернемося, бо у нас свої плани і графік” – “Які плани, у нас люди не хочуть в розвідку іти, бо у них втрати, а коли ви були, то ви політали, вони пішли, зробили роботу... взяли що треба, вернулися, і все в порядку” – “То ми вам показали, як це працює?” – “Показали” – “Вам сподобалося?” – “Сподобалося” – “Тоді давайте пробивайте через штаб, щоб вам це виділили, давайте якось трохи самі”.

Знаєш, це оце гасло, що не давайте рибу, а давайте вудку, і воно справді працювало. Поступово пішли запити: “давайте, давайте, давайте”. На базі аеророзвідки є окрема військова частина, яка займається розробкою новітніх технологій.

117767156_3620281421358009_8061746132862113528_n.jpg

Штаби на фронті і штаби у Києві – це зовсім різні історії

Я не був готовий, що я повернуся. Я повернувся, бо коли аеророзвідка стала військовою частиною, то я зрозумів, що далі мені або ставати під погони або займатися собою. Під погони оце реально не моє. Я спробував потрєпихатися, але штаби на фронті і штаби у Києві – це зовсім різні речі і мені з цими людьми було дуже складно. Бо штаб на фронті, якщо не вирішить моє (чи будь-кого, хто на першій лінії) питання, то від цього залежить, наскільки прикриті їхні дупи. І в принципі там нормальні мужики. Наприклад, у першу ротацію з нами був дідуган, дрова колов разом з нами, а сам же настоящий генерал, з зірками і все таке. А працював на рівні з бійцями…



І я зрозумів, що оцінюючи своє життя і що я можу дати армії, що саме армія – це не моє. Своєю головою я можу щось більше. І от я чекаю, може мої навички знадобляться.

На фронті ти граєш в лотерею, яку обов’язково виграєш. Все одно, міна чи якась заблукана куля – а тобі рано чи пізно буде кабздець. Тому до часу кабздеця треба продавати своє життя максимально дорого. Отакий у мене цинічний погляд.

Поступово, методично, я пустив своє життя під укіс

Повернувшись, я увійшов в штопор: апатія, сімейні трабли. Я собі малював картинку повернення, передивившись американських роликів про повернення в інтернеті. У них красиво показано, як треба зустрічати бійця з фронту. У них ця пропаганда і машина адаптації працює давно і справно.

Надивившись цієї штуки, і не отримавши подібної картинки в реальному житті, я просто… Зрештою, завжди можна стати алкоголіком, і у тебе буде одна ціль в житті – набухатися. Я в алкоголь не ударився, але у мене була інша проблема, в основному пов’язана з комп’ютерами. Я підсів на “іграшки” і так поступово, методично, пустив своє життя під укіс. Бо коли немає запиту, то ніхто тобі не поможе.

Я чудово розумію, як в один прекрасний день прокинувся і думаю: “Ну всьо, Женя, нада шось робить”.

Я чудово розумію, як в один прекрасний день прокинувся і думаю: “Ну всьо, Женя, нада шось робить”. А працюючи зі своїми бійцями, я їх завжди відправляв до психолога. Але сам не ходив, бо я ж такий сильний, такий мужній, такий офігезний.

А тут роззираюся – банкрутство, руїна, вибратися з цього самому не виходить. І я подзвонив у Міністерство оборони, у відділ роботи з особовим складом, і кажу: “Порадьте нормального психолога”. Мені задали лише одне питання: “Чоловіка чи жінку?”

Я подумав, що з жінкою я більш відкриюся. І мене направляють в центр Axios, у них є кайфові фахівці, мовляв. Відправили до Тамари. Я до неї записався і ми зразу полюбили одне одного.

117583985_337098107677200_6686011708249393547_n.jpg

Ми отак зустріч за зустріччю побудували драбину, по якій я виліз

Я зайшов, вона каже: “З чим ти прийшов?” – “А хєр його знає, чого я прийшов” – “Хєр його знає, що ти тут получиш”.

І тоді якось слово за слово, і навіть те, що мені треба було два рази на тиждень, у понеділок і четвер кудись прийти, це вже був перший якір, який мені допоміг. Мовляв, не просто я живу, а в певний час і у певному місці я маю десь бути.

І ми отак зустріч за зустріччю побудували драбину, по якій я виліз.

А потім зустріч з братом, допоміг йому з бізнесом. Він у прифронтовій зоні мав тату-студію. Я кажу йому: ти талановитий, давай у Києві попробуємо. Ми попробували, фактично, з пів року наші методи просування почали зрізувати інші тату-студії, з нами почали рахуватися. Тут зіграв і талант брата і мій талант язикатого, рудого, бородатого, симпатичного…

“З чим ти прийшов?” – “А хєр його знає, чого я прийшов” – “Хєр його знає, що ти тут получиш”.

Ми відкрили тату-студію, яка називається Der Igel, це з німецької “їжак”.

По-перше, це моя тотемна тварина. По-друге, виросла така версія, що це ветеранський бізнес, і коли ветеран повертається з фронту, то він так само закритий як і їжак. Відчуває небезпеку, голки на всі боки нашорошені. Але, якщо все нормально, то він і пузика покаже, і взагалі досить мила тваринка.

Брат не ветеран, він з Донбасу. Він, як зараз кажуть, вимушений переселенець. У брата своя історія, яка допомогла мені багато чого зрозуміти. Брат у мене працював шахтарем. У нього вся спина порізана і покоцана, бо в тих умовах, у яких вони працюють, взагалі працювати неможливо. І от в один прекрасний день він сказав: я хочу бути тату-майстром. Взяв, відкрив інтернет, подивився ці штуки і почав бити. І реально, якщо подивитися наші роботи, якість дуже висока.

І я для себе змінив ставлення до татуювання після того, як побачив його роботи.


Бо на фронті надивився всякого трешака, пов'язаного з тату. А ще після фронту у мене дуже серйозне ставлення до стерильності і до моментів якості. І от ми з братом почали впроваджувати культуру якісних татуювань і їхнього нанесення. Спочатку ми робили тату-вікенди, у Ігоря Ященка. У нього був проект Тризуб Дентал, який він починав з мого розташування – про цю історію треба окрему книгу писати…

І от, запустивши тату-студію, ми почали їздити по стоматологах, роблячи тату-вікенди, але невдовзі зрозуміли, що набиваючи в безпечних умовах тату на фронті, боєць все одно іде з татухою в окопи і може занести собі якусь гидоту. Тому ми почали пропагувати робити це на якихось ротаціях, в безпеці, вдома.

91342865_2544198575899967_4120464402556125184_n.jpg

Наразі у мене вже три роки студія, і я зрозумів, що це більше мрія мого брата і його життя, а у мене є інші горизонти. Я зараз граю у ветеранському театрі, ми поставили Вільяма Шекспіра “Дванадцяту ніч” мовою оригіналу. Це був виклик, бо деякі хлопці до цього часу взагалі англійською не розмовляли, ігрового досвіду ні у кого не було… Між тим, цей проект витримав вже 13 вистав, минулого року ми вийшли у фінал конкурсу. Ми граємо в репертуарі франківського драмтеатру… Кумедно, що на перші виступи приходили побратими, бо...ну треба ж підтримати своїх. І коли вони зі сльозами на очах потім виходили і казали: “Я тепер буду ходити в театр!” – то це було реально круто. І я себе хочу шукати в цьому. Тому історія з тату для мене трохи завершилася.

“Я вважав Путіна класним чуваком, але у 2014 році став українцем”

Я, до речі, ніколи не міг подумати, що ми будемо воювати з Росією. І вважав Путіна класним чуваком. Який класно навчився вести економічні війни, воює якимись там газовими контрактами. І зовсім забував про Грузію, інші конфлікти на рахунку Росії, типу мене не стосується. Але став свідомим у 2014 році.

У 2014 році я став українцем. До цього я був людиною, яка народилася в СРСР. Коли мене питали, я казав “ну реально, я там народився, страни нема”. Такий собі космополіт, який ні до чого не прив’язаний. Байдуже де жити і до якої нації себе відносити.

Я російськомовна людина. Навіть на фронті говорив російською. Перейшов на Українську лиш в 17-му році, коли вернувся і коли усвідомив, що та внутрішня свобода яка з'явилася у мене, асоціюється саме з Україною, і бути українцем – це круто. Я реально черпаю з цього ресурс. І це головна зміна після війни, яку я в собі можу відмітити. А все інше – це наче намистинки, які нанизуються на цю ниточку.

“Нам треба підняти і осмислити переписану історію”

Я не можу уявити, яка має бути Україна майбутнього. Оці діти, яких я бачу, це такий ресурс… Вони зовсім інакші. Це діти, які народилися після 40 років бродіння по пустелі. У них немає цих імпринтів радянського союзу, оцих понять, у яких ми живемо: відкат комусь дати, хабаря...Вони геть інші! Я просто постерігаю за цим і радію.
У мене боєць був, “Гай”. Він молодий був, трохи незграбний, знаєш, як зазвичай зображають “селюків”. Такий парубок-парубок, трохи наївний. І ми так трохи зверхньо ставилися, з нашими двома вищими освітами. А він такий собі наче такі прості речі каже… А я якось з Гаєм сів, почав говорити, і він раптом почав таке видавати, що для мене це був просто космос. Він каже: та я з 14-ти років знав, що у нас буде війна, готувався до неї… Людина такої сили! І я бачу таких людей. Вони не кінчаться цим. Вони такі є. Він багато чого знає, багато вміє, але це для нього природно.

Це діти, які народилися після 40 років бродіння по пустелі. У них немає цих імпринтів радянського союзу, оцих понять, у яких ми живемо: відкат комусь дати, хабаря...Вони геть інші!

Американський спосіб життя він про те, що ти маєш всім показати, який ти крутий. Німці вони такі про порядок, орднунг. А у нас національна риса: от я такий, як я є, я нікому нічого не буду доказувати, але якщо на мою свободу хтось посягне, то я тому дам піздюлів. І це круто!

Так, зараз справді є певні тенденції до захоплення молоддю Совком, але і неонацизмом вони захоплюються теж – це все юнацький максималізм. Діти весь час будуть знаходити собі об’єкт захвату, будь то Сталін чи Гітлер, чи губка Боб, чи хто завгодно. І ніхто не зможе вплинути на юнацькі пориви.

От я розумію, що пам’ятники Леніну треба прибрати. Але я проти прибирання варварським методом. Я за те, щоб їх продати тим, хто надрочує на совок. Хай купає їх, доглядає, і все таке. Це все історія, вона не повинна забуватися, вона не повинна переписуватися. По суті, чим займався совок, тепер Росія, Штати, ну і Англія. Тим, що переможець переписує історію під себе. Нам треба не переписувати історію під себе, а ті, фрагменти, що були переписані, підняти пластами, згадати їх і осмислити.

Їхали ми через Карлівку Полтавської області. Ми їхали підрозділом “білих вовків” (Центр спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк” – ред.), і один з наших був родом з Карлівки, і розповів таку історію.

У цій Карлівці є пам’ятник замученим комісарам. І цей чоловік каже: для мене уся ця радянська система брехні почалася в перший день школи, коли на уроці миру нам в школі розповідали, що ці комісари йшли спасати революцію, такі благородні, таке благородне діло. А якісь розбійники їх повбивали і катували, поторочі з лісів вилізли. І як добре, що були такі благородні люди, які боролися за праве діло і світло, і ми натхнені цим прикладом, і блаблабла. А той хлопець каже: а я з дитинства знаю, що у нас тут був голод капець. А ці комісари прийшли, і все продовольство забрали. А мій дід, каже, ще з якимись мужиками, зібралися, пішли, порубали їх нахрен, забрали їжу...І так вони вижили, бо було що їсти.
І вся наша історія подібним чином перекручена і переписана, і треба її згадати і подати, як вона була. Не перекручувати під себе, а саме осмислити і згадати.

Фото: з архіву Євгена Ярила


Додати коментар