Інтерв'ю

"Оцінюючи свій шлях, я розумію, що не дай Бог хтось може сказати «героїня» – я можливо навіть трошки заведуся і вмажу, бо для себе я вирішила, що те, що я пішла на війну, це абсолютно нормальні речі"...

Важко повірити, що цій енергійній і жвавій дівчині після поранення на Донбасі свого часу лікарі давали дві години життя і нуль шансів стати на ноги...

З 3 вересня 2014 року почала працювати в мобільній групі, ми виїжджали в АТО працювати. А влітку 2015 року, коли вже з'явилися посади, коли вже з'явилися штатні психологи, і необхідність в ось таких ось бригадах волонтерів стала відпадати, я підписала контракт.

Почав формуватися кістяк донецьких хлопців, які розуміли, що якщо на тебе нападають, ти маєш давати відсіч. З цього поступово зародився партизанський рух у Донецьку.

...Але коли побачив жіночу кров, що в неї тоді весь живіт розпанаханий був, добре його «вдарило». Мені важко було ці моменти сприймати, коли я бачила, що кремезні чоловіки, вони… психіка їхня охрініває від того, що відбувається.

Він відповів, що якщо стрельне, то його тіло затримає кулю, а мені треба впасти на землю от туди. І я усвідомила, що чужа людина, імені якої я не знаю, готова віддати життя, щоб я жила.

Це дійсно був найстрашніший момент, бо якби не було цих російських військових, нас могли би пустити по полю і розстріляти. Фантазії в них було багато, і закопати живцем пропонували…

"Після генерального прогону я зрозумів, що хочу зіграти виставу і для живих, і для загиблих. Надрукували таблички з іменами, і на кожен стілець в залі — а зал в театрі в Івано ранківську — це біля 700 міст, ми поставили таблички з іменами загиблих побратимів. Інколи було відчуття, що ці люди точно з нами, там — у тій залі."

У його історіях – багато болю, що межується з розсудливістю і виваженістю. Олександр Алієв стрілець «Айдару», психолог, соціальний працівник пережив поранення і полон.

Він не одразу погоджується на розмову, говорить із паузами, ретельно зважуючи кожне слово, лишаючи за кадром, чи то пак, за диктофоном більшість із пережитого.

Ті, хто поверталися з котла, переважно хотіли мовчати, а якщо розмовляли - то тільки зі своїми. У них запал, ентузіазм і пустощі зникли назавжди. Скільки я зустрічав таких хлопців, стільки закріплювався в мені це враження, що з людьми після війни щось відбувається - неминуче і дуже істотне.

«У своєму виборі я навіть не вагався. Коли я був лежачим, дивився на Майдан, пишався, що українець. А потім виходжу на вулицю, а навколо ідіоти», – говорить Ігор Кривенков з Луганщини.