До війни ким я тільки не був: і плитку клав, і займався продажем одягу, різне..По професії за освітою (механізатор) я не працював ні дня. Зараз навчаюся в Білоцерківському технолого-економічному коледжі. Після повернення з АТО пробував влаштувати власний бізнес з побратимами. Створили власний проект АТОшка – центр надання побутових послуг. Але на мою думку, не вдалось нам. Не знаю, чому. Може знань не вистачило, бізнес навичок, може твердішим в рішеннях треба було бути. Крім того, держава не дуже сприяє малому бізнесу. Зараз цим проектом займається інший атошник. Серед знайомих атошників багато повертаються в армію. Краще себе там почувають. Почуваються потрібними. Більшість. Бо тут хлопці себе не знаходять. Не виключено, що і я знову візьму гроші, куплю необхідне спорядження та знову поїду на схід. Це все ж таки - стабільне матеріальне забезпечення, трудова книжка, відпустка… Іншого виходу я не бачу.. Вважаю себе мужчиною, постійно відвідую спортзал, масаж, згубні звички – це не про мене. Але за 3 тисячі в охорону я не піду.. хоча це просто.. А армія – це вихід, там в мене трохи получалось. В армії був випадок, коли земляк знову повернувся і розказував, як «зривався», розлучився з дружиною. Я дивувався, ну чому – просто десь промовчи… А тепер я його чудово розумію. Що допомагало адаптуватися? Мене трошки заклинило в серпні, коли «Атошка» буксувала.. Хлопці не хотіли працювати..Я хандрив.. Єдине, що допомагало – спортзал і секс. Називаю речі своїми іменами. До психолога я ходив, навіть до двох. Але поки не бачу смисла.. Хоча я іншим рекомендував «ходіть до психолога». Я їздив на семінари, але прийшов до висновку, що сам собі можу допомогти. Маю допомогти. Краще, ніж психологи. Я розчарувався, може комусь допомагає, але ненавиджу, коли деякі спеціалісти «корчать» з себе фройда. Правило для більшості з нас – ми потрібні самим собі. Ні психологам, ні волонтерам, ні державі.. Схоже, в моїй історії мало мажору. Багато є тривог і «напрягів». Напрягають типу «волонтери», які привезуть одні труси і зроблять сімсот фоток для фейсбука. Дратують люди в маршрутці, які при погляді на моє посвідчення шиплять «я вас туди не посилала. Мій хоч афганцем був, а ви – шо за добровольці?».. Напрягають редактори всяких шоу, які запрошуючи в студію, кажуть «ми іщем не просто атошніка, а героя с історієй і медалямі».. Бісить, коли хтось рахує гроші атошніків і натякає «вам же і ті заплатили, і там дали компенсацію..». Кричу їм – а ти візьми автомат і піди зароби, такий розумний.. Тому факторів, які не сприяють успішній психологічній адаптації багато.. Що могло б допомогти? Можливо, допомогла б зміна самої ситуації в країні, реальні зміни. Бо те, що афішується, не завжди робиться. Але я пишаюсь нашими справжніми волонтерами, які часто роблять неймовірні речі. Таким пам’ятник треба ставить. Вдячний, що є небайдужі, які забезпечили мені спортзал і масаж. Велике їм дякую. Може, в когось кращі історії, моя – так собі. Просто хотілось, щоб нас зрозуміли. Руслан Кидалов