Добрий день. Звуть мене - Анатолій Обелець, учасник бойович дій у АТО - у складі 79-ї Миколаївської аєромобільної бригади. Доброволець. Був простим командиром аєромобільного взводу, потім заступником командира саперної роти. У складі ЗСУ с 15.08.2014 по 15.09.2015 року - 13 місяців. Звання - старший лейтенант. Коли пішов добровольцем до 79-ї мені було 54 роки. Зважаючи на мої роки та життєвий досвід, а я не є молодою людиною, мав нагоду бачити проблему реабілітації власними очима. Коли восени 2015 року я повернувся з війни до рідного міста Нова Каховка, то ще два-три мясяці воював уві сні..все кудись їхав на БТР-і у світі небезпеки та адреналіну..лякав дружину :) Так вийшло, що місцевий воєнкомат восени 2015 року та деякі волонтери намагалися організувати зустрічі колишніх бійців АТО з фахівцями-психологами. Але на зустріч, що тоді мене здивувало, прийшли лише одиниці, але було достатньо багато жінок - дружин та коханих участників АТО. Так вийшло, пробачте за тавтологію, що саме мені було запропоновано провести з ними співбесіду. Незважаючи на те, що я не є фахівцем саме з військової психології, але був останні пів року заступником командира роти саме з виховної роботи ("замполіт"), та мав нагоду штудіювати матеріалів на тему військової пост-воєнної реабілітації та неабиякий практичний досвід поводження з війсковими у стресових бойових обставинах (як виявилось існують десятки різновидів "психологічних ступорів" під час обстрілів та реальної смертельної небезпеки)...то я успішно (так вважають) провів зустрічі... Розповідав жінкам, що їх очікує в найближчі місяці, та навіть роки, після повернення солдатів з війни. Треба додати, що є багато матеріалів стосовно синдрому поведінки ветеранів армії США В'єтнамської війни тощо. Але треба було ураховувати, що я особисто знаходився в ситуації цього синдрому "повернення з війни". Ніякої перспективи отримати робоче місце не було. Та ще було таке, що виникало бажання послати усіх до дідька та зробити щось із чиновниками, депутатами, усім суспільством... За ту образу та знущання, що додатково впало мені на голову. Поясню. Коли мені виповнилося 55 років, такий собі ювілей у кожної нормальної людини, я був якраз у секторі "М" зони проведення АТО. Жінка зателефонувала та поздоровила мене з ювілеєм. також повідомила про подарунок - мені оформили пенсію за віком в 55 років...як учаснику бойових дії в АТО. Ще мені зателефонували друзі по громадській діяльності - вже багато років я керую пошуковою діяльністю на місцях боїв 2-ї світової війни на теренах Херсонської області. Кожен рік знаходимо та перепоховуємо десятки та сотні останків загиблих 70 років тому солдат. За два місяці, поки я знов таки знаходився у зоні АТО, з мене зняли також і пенсію - пояснили дружині, що дали її помилково, бо як написали "Зона АТО не є зоною бойових дій офіційно", тому пенсії дають тільки "афганцям", тім, хто був у Празі у 1968 та Будапешті у 1957, Анголі, Египті, Кубі тощо... Усього біля сотні "гарячих точок". Зона АТО, як пояснили, увійде до цього списку тільки після прийняття Закону №3252 Верховної Радою. До речі, цей Закон гуляє у Верховній Раді вже більше року, та навіть проти те, що пройшов друге читання(!) так і не діє. Ось так переді мною стала проблема власної психологічної реабілітації... Але узяв себе "до рук", обтрусився, як той птах "Фенікс" (таку назву мав мій підрозділ), та почав жити далі. Як не парадоксально, але саме "красота спасёт мир". Я став професійно займатися художньою творчістю, що до війни було моїм улюбленим хобі. Мої роботи купують (тільки за рік) у Канаді, Ізраїлі, Австралії... У Львові, до речі, була моя персональна виставка у галереї "Вишинської", ідеєю якої була саме реабілітація хлопців, особливо поранених. Волонтери привозили хлопців з львівського шпиталю. Деякі свої роботи я віддавав частково на благодійність на лікування та допомогу бійцям АТО. З 1. 12. 2016 мені запропонували провести персональну виставку у виставковому залі Спілки художників України у м. Херсон.