Ілля Богданов – 28-ми річний екс-офіцер ФСБ, старший лейтенант, 7-й батальйон ДУК "Правий сектор".

З пелюшок знав, що стану офіцером.
Якби мені, російському офіцеру, сказали, що колись я буду воювати за Україну, отримаю українське громадянство і опаную декілька мирних професій, я б здивувався. В першу чергу тому, що ніколи не бачив себе ніким, окрім військового. Це й не дивно: батько працював в міліції, дідусь був козаком. У 2010-му я закінчив Хабаровський прикордонний інститут. Звідти ФСБ набирає кадри. Три роки жив в Дагестані. Виконував бойові завдання, брав участь в антитерористичній операції. Потім перевівся в Приморський край і служив в Державній морській інспекції.

В Україну приїхав в липні 2014-го.
Воював спочатку в батальйоні "Донбас", потім в Правому секторі. Був під Іловайськом, двічі їздив у Донецький аеропорт.

Чому приїхав сюди?
Повірив, що ідея може врятувати вашу країну. У Росії я був членом правого руху, розраховував на революцію. Як можна було заплющити очі на ситуацію в Україні? Всі мої друзі тільки про неї говорили, багато хто виїхав воювати, правда, за Лугандонію. Повертатися до Росії не збирався.

У зоні АТО я жив одним днем.
Ніяких думок про майбутнє не було. Є бойові завдання - їх потрібно виконувати. Все. Після демобілізації довго не міг себе знайти. Ні, на мирний лад я перейшов порівняно безболісно - відразу ж включився в суспільно-політичну діяльність. Чим тільки не займався: вів блог на YouTube, відкрив англомовне інформаційне агентство, організовував музичний проект. Навіть у виборах взяв участь від БПП - отримав 19,5% голосів в Києво-Святошинському районі. Пізніше зрозумів, що мені самому всі ці проекти нічого не приносять, а ось інші на цьому заробляють гроші і популярність. Всі, без винятку, політичні лідери хотіли скористатися мною, розкрутитися на моєму імені, біографії. Нахлинуло якесь розчарування. Стало зрозуміло, що треба щось міняти.

Я створив охоронну фірму.
Зареєструвався як підприємець. Все йшло як по маслу: ми півроку успішно охороняли від рейдерського захоплення завод "Славолія" в Слов'янську. Ми - це я і моя команда. На об'єкті одночасно перебувало 30-50 чоловік. Працювали позмінно. Якщо порахувати всіх співробітників, вийде 150. У нашому розпорядженні було два безпілотника, кілька собак. Проект був досить вдалим: мої люди отримували по 10 тис. грн "чистими", крім того, їх годували.

А потім я зрозумів, що роблю крок назад.
І почав віддалятися від охорони. Фірма існує дотепер, але я практично не приділяю їй уваги. Тепер для мене все, що пов'язано з війною, охороною, конфліктами, - вчорашній день. Чому? Тому що це нічого не дає. Ми не створюємо щось нове, а руйнуємо, паразитуючи.

Будучи виконробом, часто відчував презирство з боку оточуючих.
Останньою краплею, напевно, став момент, коли мені не дали купити робочим обід. При вході в супермаркет мене зупинили охоронці. Заявили: "Вам сюди не можна. Ви схожі на робітника". Я попросив покликати адміністратора. Той розповів, що супермаркет знаходиться на території елітного житлового комплексу, серед мешканців - олігархи і котики-депутати, яких, як і їх дітей, напружує вид робочих: "Носіть з собою термоси, не ходіть до нас, ми робочих пускати не будемо". Я був в потертій футболці і штанях, трохи заляпаних фарбою. Але біля мене стояли будівельники в красивих фірмових комбінезонах, як з реклами. Їх теж не пустили.

І ось мені, безробітному, хтось із знайомих підказав про існування мийки, яка належить атошникам. Я зідзвонився з Віталіком, господарем "АТОМОЙКИ", приїхав на співбесіду і отримав можливість тут працювати. Починав з миття машин, тепер зайнявся мийкою килимів.

Я - блогер. Не можу просто "мити машини" і "мити килими".
Якщо я беру участь в цьому проекті, значить, це крута клінінгова компанія. І я почав робити все, щоб її такою вважали: взяв на себе розкрутку. Мій перший пост про нове місце роботи набрав понад 1,5 тис. репостів. Скільки було лайків - навіть не згадаю. Посипалися дзвінки, замовлення з усього міста. Я поставив перед собою мету - підняти цю мийку на ноги. Та кількість замовлень, які ми зараз отримуємо, не межа. Хотілося б сформувати наш колектив з атошників. Якщо викладатися на всі сто відсотків, тут, на мийці, то можна заробляти по 10-12 тис. грн на місяць.

На жаль, більшість ветеранів, як і я колись, бачать себе тільки охоронцями. Добре ще, якщо так.
Зустрів я нещодавно знайомого атошника. Розговорилися. Виявилося, що він до сих пір ходить по реабілітаційним тренінгам. Людина піймала хвилю загальної жалості і співчуття. Йому буде 60, а він все так само буде по тренінгам ходити, розповідати історії про війну, аби не працювати. Закривати на це очі не можна, ми так не допоможемо, лише посилимо ситуацію. Тому я без натяків, в очі сказав йому, що з цього приводу думаю.

Хочу розвивати свій блог.
Відкрив його давно, ще коли приїхав в Україну. Описував свою реальність, дарував читачам почуття причетності до подій навколо мене: нове життя, інша країна, війна. Сто тисяч підписників - така у мене мрія. Блогерство для мене - прикладне мистецтво. Може, колись воно стане основним джерелом доходу.

Чим я ніколи не займуся? Не знаю.
Напевно, не варто зарікатися.
Але одне знаю точно: в політиці, як і на війні, нічого не створюється.

У листопаді 2016 Ілля Богданов був викрадений колишніми співробітниками ФСБ. Іллю намагались вивезти до Росії. Через декілька днів СБУ вдалось успішно виконати спецоперацію з визволення Іллі та затримання викрадачів. Голова СБУ Василь Грицак уточнив, що це вже не перший замах на життя колишнього росіянина. Зараз Ілля працює над своєю книгою, в якій, зокрема, розповість про службу в ФСБ.