Зцілення текстом. Історія нацгвардійця-винахідника

опубліковано: 4 черв. 2019 р.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора, а також із архіву Максима Петренка


Ми спілкуємося в лабораторії, де все скидається на фантастичне кіно. От робот із «Термінатора», надрукований на 3-D принтері, якщо його ввімкнути, він блискає червоними очима і кусається; біля робота – гільза, в ній український прапорець. «Це з того самого танку, що по нас працював, - пояснює Максим Петренко, старший викладач і завідувач лабораторії кіберфізичних систем. – Працювали з кулемету…». От протез руки, на вигляд – крутий, однак господар каже, що він невдалий і доведеться перероблювати.

Його голос спокійний, ніби йдеться про речі цілком буденні – зведений дім і марафон; близькість смерті; віднайдений сенс після повернення.

Максим пройшов увесь Майдан та пішов на фронт добровольцем чи не з перших днів війни. Попри те, що він вважався непридатним до служби, свою придатність довів у бою. Прослужив два роки – з квітня 2014 по квітень 2016. Зараз готує до видання документальну книгу «Спокійної ночі» (через помилки у верстці, ветеранові терміново довелося опанувати ще й це); постійно навчається та навчає інших, будучи впевненим у силі просвітництва і розвитку молодого покоління. Ми поговорили про досвід війни, про текст як терапію і суспільство, де всі могли би безболісно співіснувати.

DSC_3500.jpg

Кіт, танк і «червона лінія»

До Майдану так само викладав, лабораторії ще не було. Побудував будинок сам, потім пробіг марафон… Я дивився ютуб, натрапив на кліп про біг підтюпцем, там ішлося про те, що це корисно. Почав читати книжки про це, а звіди дізнався, що марафон може пробігти кожен. Я подумав: а навіщо бігти трошки, якщо можна пробігти марафон?! Спершу я два кілометри пробіг, і здох… А за два місяці натренувався. Найбільше я бігав на тренуваннях 20. А потім просто пробіг уже 40 – на змаганні. Після 20-ти треба брати і бігти. Бо тренуватися – це ноги вбивати. Після цього знявся в кліпі за всесвітом Вархаммер 40.000 – це був 2013 рік (кліп на культову у певних колах пісню Саши Кладбіщє – «Над нами баржі Аббадона» - ред.). Я на нього чекав, і отримав результат, коли вже був у Вуглегірську в 2014!

Я приходив на Майдан ще початковий. Побачив Левка Лук’яненка біля Кабміну – поспілкувалися! Майдан не був настільки потужним, щоб зростати, а не зменшуватися. Він йшов на зменшення. Наступного разу я прийшов, коли вже побили студентів, і залишився. Іноді їздив у місто та викладав в університеті, їздив у село викладав у школі інформатику. Але здебільшого був там.

Скористався першою ж можливістю потрапити на фронт, я не став чекати інших шансів, бо знав, що їх дуже мало – військкомат мене точно не візьме. Я побачив, як набирають батальйон добровольців, і швиденько туди записався стрільцем. Дуже переживав, щоб мене звідти не виключили за поганий зір чи ще щось. Назва «Батальйон Кульчицького» з’явився лише у серпні 2016, до того це були два різних батальйони. Я був в другому батальйоні оперативного призначення Національної гвардії – нас так називали, а в дужках писали «резервістів» - всі ми були резервістами.

Справжня війна відчулася 26 червня, коли був штурм із бронетехнікою, перше застосування російських танків проти України (ідеться про тяжкий бій під Слов’янськом, що стався 26 червня 2014 року – ред.). До цього були також бої, мені тоді здавалося, що це нормально, так має бути, мабуть, щодня… Коли просто приходили диверсійні групи і стріляли, то це було взагалі весело, а коли дійсно відбувається штурм, то це не весело аж ніяк, і жодні обстріли не зрівняються з тим, коли реально відбувається прорив. Власне і після того я такого не зустрічав. Навіть у Вуглегірську – там були обстріли, але зовсім не те!

Виявилося, що в мене просто є така «червона лінія»: я не міг залишити позицію, знаючи, що там ще є наші, навіть коли був наказ відходити, я не міг його виконати, я залишився. Я вже вирішив, що мабуть ми тут і загинемо, але все одно не міг піти. Я не знаю, чи це був самоконтроль, мабуть, це був не він… просто коли ти вирішив, що навряд виживеш, ти по-іншому трохи дієш. Якщо ти знаєш, що щось потрібно робити, ти це робиш. Найгірше, коли відбувається щось жахливе, і ти не знаєш, що робити. Це найжахливіше. Коли ти знаєш хоч щось, стає легше. Власне, це і була причина, чому я пішов туди. Тому що потрібно щось робити. Це, власне, одна із тих тем, яка в книзі піднімаються, що коли щось робиш, тобі стає легше. І те, що ти робиш, має відповідати по своїй силі тому, що відбувається навколо. Якщо триває війна, і ти туди йдеш, стає легше морально.

У Вуглегірську до мене прибилося кошеня, і це мабуть єдиний момент, після якого я почав думати: а може, мені більше не їхати? (сміється). Воно прийшло до мене вночі, коли ми чекали обстрілу, залізло на бронежилет. Я випадково його відчув, подумав, що то пацюк, посвітив ліхтариком – побачив, що це кошеня. І воно тоді від мене не відходило, їздило в мене на плечі. І коли була інформація, що на нас будуть нападати, на Вуглегірськ, я хотів відправити його на Київ, воно вирвалося з машини і лишилося. І потім я думав, що повезу його на Київ, треба буде вертатися сюди, як там воно буде саме в Києві?.. І вперше подумав, що було б гарно лишитися. Але кошеня хворіло, і померло невдовзі після цього.

Якраз 26 червня розірвався снаряд, мене збило з ніг, коли я біг, слідував на командиром на відкритій місцевості. Все тіло боліло, я відповз у відкриття і трошки «відійшов». Мабуть, це була контузія, але я не звертався до медиків. В мене пробило магазин осколком на автоматі. Тоді у нас навіть не було касок. Мені пощастило, що в автомат «прилетіло»… Магазин був заряджений, і з нього стирчав патрон… Я тоді нічого не чув, мене просто кинуло на землю, і все.

Лікуватися почав тільки нещодавно. В наших поліклініках незручно лікуватися. Мені пощастило: мене сімейний лікар видзвонила з третього разу, бо я не хотів з’являтися (сміється), і сказала, що можна поїхати в госпіталь і полікуватися. І я вже взяв і поїхав. І мені сказали, що добре, що я це зробив, підлікували мене непогано!

Найважче – коли взагалі нічого не відбувалося. Не відчуваєш своєї потрібності просто. Бо коли ти доброволець, ти відмовив сам собі в якихось благах, але не просто так, щоб десь сидіти, а для того, щоб зробити щось корисне. А коли ти відчуваєш, що користі від тебе ніби ніякої немає, то думаєш: а навіщо?

У Слов’янськ я зайшов за два дні після його звільнення, бо я чергував, коли звільняли місто. Було видно, що місцеві нас вважають тою самою владою, яка була до цього. Вони не вважають нас «карателями». Вони просили у нас захисту від інших місцевих, які були радикально налаштовані. До нас звернулися люди, мовляв, нам із сокирою двері рубав хтось, каже, що з «Правого сектору», повбиває нас через те, що ми їжу носили сеператистам. Тобто, якби вони вважали нас «карателями», вони б не розповіли нам, що носили їжу сеператистам! Вони в нас просили захисту! А виявилося, що приїхав мешканець Слов’янську, який виїхав під час окупації і повернувся. Дізнався про дії сусідів і вирішив «відновити справедливість». Трошки випив і пішов лякати, представився «Правим сектором»! Це було за кілька днів після звільнення, і очевидно, вони нас сприймали не так, як розповідала пропаганда!..

61426483_396952000904070_1262859473244913664_n.jpg

«Я в дитинстві мріяв про те, що маю зараз»

Ми довго чекали демобілізації, це був дуже складний процес. Коли набирають у армію, ти маєш проходити всі медкомісії, перевірки і так далі, коли звільняєшся – ще гірша бюрократія. І я повернувся дуже виснажений цим всім. Потім прийшов у військкомат, і вони не знали, що робити зі мною, бо у них я числюся непридатним, а у мене два роки служби, участь у бойових діях, і треба мене якось оформляти… вони мені вкотре пропонували пройти медкомісію, я був настільки виснажений, що сказав: «Робіть що хочете, тільки не медкомісію!» І вони мене записати в оперативний резерв першої черги, хоч я в них був непридатний.

Коли в мене були ротації, я приїжджав і іноді викладав в університеті. Тому що студенти ж мають навчатися, мене нема кому замінити. Коли я був у Києві деякий час, то я працював. Але дуже-дуже важко було. Потрібно було півтора-два тижні, щоб перелаштуватися. Перший тиждень ти взагалі нічого не можеш, якась є відраза до «неважливих», звичайних справ. А за два тижні відбувається перелаштування. Принаймні, у мене.

Коли я був демобілізований, почав знову викладати. Я не міг викладати так само як раніше. Мені потрібно було щось більше, якісь виклики в цій роботі. І я почав шукати найкраще обладнання в тій сфері, в якій я викладаю. В Україні такого не знайшлося, знайшов у Китаї, воно було неідеальне, але я його замовив, і кілька років викладав із ним. Це такий конструктор, за допомогою якого найбільш оптимально можна було підготувати прототип пристрою, і потім запрограмувати його. Але в процесі роботи я зрозумів, що цей конструктор дуже обмежений, має багато недоліків, є що вдосконалювати. Довго виношував плани, як би я зробив це. А потім все таки взявся і зробив.

Я пішов на навчання в Київську Школу Економіки, там була програма для ветеранів, яку спонсорував фонд Родини Загорій. І власне там мені дали не лише знання з підприємництва, а ще й підштовхнули, надихнули на те, щоб я таки взявся і зробив. Після кожного заняття в мене з’являлися думки навіть не по тому, що вони викладали, а по електроніці. Я сідав і проектував. І це був 18-ий рік. І до кінця 18-го у мене уже був прототип, який працював, який можна було використовувати в навчанні. Тому з того семестру, що почався в 2019, вже відбувається дослідна експлуатація мого виробу. Він знаходиться в моїй лабораторії, і студенти користуються ним. Дещо я змінив у цьому конструкторі, але загалом він виправдав мої сподівання, і його потрібно лише розвивати. Корпус надрукований на 3-D принтері, але потрібно, щоб можна було відливати ці корпуси, щоб вони були вже промислового вигляду, і швидше робилися.

Власне, так відбулося повернення. Я не міг жити як раніше, працювати, як раніше, і всюди шукав виклики, які можна було подолати, щоб щось зробити краще. І тільки так я відчував, що я живу далі. Зараз я щасливий – я в дитинстві мріяв про те, що маю зараз!

Книга як реабілітація

Одна з думок, яка була після того, як мене контузило, що якщо виживу, то буде, що розповісти. І коли я повернувся, подруга попросила, аби я цю розповідь записав. Але тоді ще не йшлося про книгу. Йшлося лише про той день, про 26 червня. Тому що коли я розповідаю, історія виходить уривками, я перескакую, виходить не цілісно. Коли у мене з’явився час, ще коли я служив, навесні 2015, я почав записувати. До того мене це дуже сильно тримало. У мене були флешбеки, були інші моменти, я не міг прочитати більше одного аркуша книги, мене починало бісити все. Не міг дивитися фільмів. Трохи дивився, але не міг витерпіти, після п’яти хвилин кидав. Тому мені «заходили» вірші, тому що вони коротенькі, і цілісні, непотрібно читати багато. Або журнали з картинками. Читав вірші Саші Кладбіщє, якраз у неї вийшла тоді збірка.

Я вирішив таки написати про цей болючий момент, у 2015 році взявся, написав кілька перших абзаців. Писав тоді виключно російською, і найчастіше розмовляв нею. Але прочитавши їх, мені відчулося, наче це не я написав, наче про це написали вороги. Стало дуже неприємно, і я вирішив, що писатиму українською. На початку в мене виходило кострубато, іноді не знав, як перекласти те чи інше слово. В російській у мене був словниковий запас, я знав, яке слово як вживати, з українською були проблеми. Текст виходив плаский. Але я писав. Було дуже важко згадувати, особливо вперше. Доводилося перечитувати, потім переписувати… переживати раз за разом. Але з кожним разом ставало простіше. І вже на певному разі перечитування я подумав: чому це мені здавалося травмуючим? Це звичайні речі! Все перейшло з емоційної площини в логічну. Я вже не згадував емоції, я читав текст, і бачив логічні образи. Емоції не зникли, але вони вже були на «низькому рівні гучності», так би мовити. Якщо раніше вони клинили мене, то зараз було більше ваги у логічних моментів, аніж в емоцій.

Почав консультуватися з іншими бійцями, аби відтворити хід подій. Коли бій, вони одне одного не бачать, потім важко відновити цілісність, черговість, хто де був, що робив. Мені все таки вдалося. Не думаю, що на 100 відсотків, але це найбільш детальний опис того, що відбувалося, який зараз існує.

Коли я розповідав цю історію, мало хто це міг вислухати. І мене це дуже дратувало, це відчувалося як зрада. Якщо я розповідаю людині, яку вважаю приятелем, такий важливий момент, а людина не хоче слухати, просить припинити, то мені здавалося, що це образа. Якщо ти не хочеш слухати про те, як я був на межі життя і смерті, значить мабуть ти до мене так ставишся. Хоча траплялися випадки, коли мене вислуховували повністю, переживали. Але бувало, що не хотіли. І ці випадки мене зачіпали сильно. Коли я почав писати текст і викладати в мережі, це читали сторонні люди, казали, що їх дуже вразила ця історія, дякували. І я зрозумів, що це метод. Ми не завжди можемо у житті перетнутися з людьми, які б хотіли нас слухати. Але ми можемо написати, і через цей текст знайти тих, кому це потрібно.

Те, що сторонні люди, які читали, казали, що їм це цікаво, що вони ніби самі все описане переживають, надихнуло мене продовжити. Не залишити розповідь про один день, а зробити щось більше. Я відчув, що період мого життя від 20 лютого до відрядження в Дебальцеве є цілісним. Я не мав чітких рамок, і лише в процесі роботи відчув, де маю закінчити розповідь, і взагалі в процесі роботи зрозумів, які мають бути акценти і що там має бути. Було б круто, якби люди могли так аналізувати своє життя, як я зробив з цим відрізком, коли писав цю книгу. Тому що коли ти настільки глибоко проживаєш ці події раз за разом, починаєш розуміти приховані раніше смисли і слова, які хтось сказав… Ти їх не помітив, а вони були важливі. Під час цього ти отримуєш нові знання, якусь мудрість. Я лише півроку свої так пережив, і багато чого зрозумів. Було б круто, якби мозок у нас був більш потужний, і ми могли так аналізувати все життя!

Перший примірник зараз друкується, за два дні мені його привезуть. Я подивлюся, наскільки те, що надрукувалося, відповідає моїм очікуванням, що потрібно, скорегую, і далі запускається друк тисячі примірників, які я сам фінансую. Окрім допомоги редакторки Юлії Оскольської, та ілюстрації для обкладинки від художниці Єлени Вишневської, усе по книзі я зробив сам, від початку і до друку. Я звернувся до друкарні, яку мені порадив Юрій Руденко, ветеран, який випустив вже другу свою книгу. Він сказав, що там все добре, він там теж вперше видавався. Усе відбулось дуже швидко – від звернення до запуску книги у друк.

Я хочу, щоб книга була доступна. Часом дивлюся на деякі книги по 300 гривень, мені б хотілося їх прочитати, але я не знаю, наскільки вони мені підійдуть. Тому я хотів бар’єр прибрати. Ця книга – не комерційний проект, це спосіб, щоб мене почули. До того ж, як у піцерії «Ветерано», тут буде можливість «підвісити» книгу для бібліотек.

В процесі писання я зрозумів, що у мене ніякого бойовика немає, я і не хотів його писати. Я зрозумів, що хочу написати про людей. І про те, наскільки важливо в сучасному суспільстві, зв’язок із людьми. Наявність цього зв’язку – це є та різниця між колишніми війнами і сучасними. Раніше, коли ти йшов на війну, то зв’язок просто обривався, дуже рідкісні листи, які надходили, це було не те. А зараз ти можеш бути там не втрачаючи зв’язку. Це є те нове, що в нас змінилося. Той самий бруд, та сама зброя 70-х років – це все лишається, але зміни саме в інформаційній складовій.

DSC_3498.jpg

Розвивати молодь і рухатися в спільному напрямку

Ми нещодавно могли глибоко побачити наше справжнє суспільство, а не міф про нього. Я хочу саме зараз працювати з молоддю. Я відчуваю в собі потенціал, для змін в освіті, і в тій сфері, в якій я працюю – в електроніці і програмуванні, і також в донесенні інформації щодо подій, які відбуваюся. Інформуванні з перших уст. Тому я хочу робити презентації своєї книги і дарувати її у шкільні бібліотеки. У мене вже є план – почати зі шкіл свого району. Об’їхати всі школи, в кожній виступити, зробити презентацію і подарувати цю книгу. Що я побачив цікавого у Дмитра Якорнова (ветеран, що також видав свою книгу-щоденник – ред.), це, що йому писали вчителі і розповідали, що ті книги, які вони придбали і які є в школі, активно читаються. І діти їх читають, обговорюють, це все не просто лишається в бібліотеці. Це важливо. Я бачу, що цей інструмент працює, я хочу також його використовувати.

Хочу з одного боку, показати дітям найсучасніший і найпростіший шлях, бо кіберфізичні системи зараз у всьому світі є основним стратегічним напрямком розвитку. В країнах Європи, в Америці намагаються повернути виробництво до себе з Китаю і інших країн за допомогою використання робототехніки. Бо роботи всюди споживають однакову кількість електроенергії. Вони хочуть таким чином повернути свою повну незалежність у виробництві. І Україні потрібно теж готуватися до цього, потрібно готувати нове покоління, і у мене є задумки щодо того, як це зробити. Перше – готувати до сучасного професійного життя, по-друге, виховувати громадянина. Це дві речі, які я бачу, треба робити у нашому суспільстві.

У нас поки виходило в Україні, що всі могли співіснувати, і тим не менш, рухатися в одному напрямку. І я б хотів, щоб так було й далі. Тому що ми все одно всіх під один знаменник ніколи не підведемо, і це непотрібно робити. В нас не тоталітарне суспільство!

Вчора читав допис однієї новоствореної партії. Йшлося про те, що їм постійно пишуть, мовляв, приберіть один пункт вашої програми, і за вас буде вся Україна! Але у кожного цей «один пункт» свій, і якби вони змінили всі ті пункти, то не залишилося б нічого! Тому потрібно розуміти, що нас іноді роз’єднують дрібниці. Якщо все таки 90% підходить, а 10% - ні, то потрібно почекати зі своїми 10-ма відсотками і рухати їх самостійно, але погодитися на спільний рух по інших 90%.

Є моменти, які мене ріднять із усіма ветеранами, навіть із тими, які вважаються неадекватними. Я не можу терпіти, коли щось відбувається абсолютно неправильно і нечесно. Я дозволяю собі іти на конфлікт. Не фізичний, а на словах, але це все одно залишається конфліктом. І мені не здається, що це погано. Іноді люди вважають, що будь-який такий прояв – це неадекватно. І навіть якщо ти кажеш абсолютно правильні речі, вони вважають тебе неадекватним, тому що ти не стримуєшся, і ти «атошник». Будь-яка особливість, будь-що, чим ти відрізняєшся від основної маси, тлумачиться як вада. Зручно не думати, а просто усе незвичне називати наслідками контузії чи ПТСР. Навіть те, чому варто було б повчитися. Але все таки дехто реагує нормально, і цінує те, що ти не йдеш всупереч власному сумлінню. І це має правильні наслідки!

Сайт, присвячений книзі Максима Петренка.

Сайт, присвячений конструктору.


Додати коментар