З бойового завдання не повернулися досі

опубліковано: 28 січ. 2020 р.

Зниклими безвісти під час бойових дій на Донбасі у Збройних Силах України вважають понад 70 військовслужбовців. Ці люди опинилися в категорії “ні живі, ні мертві”. Рідні сподіваються на їхнє повернення та стикаються з неповорткою українською бюрократичною машиною, а побратими та волонтери прикладають усіх зусиль, щоб якось прояснити долю зниклого товариша та підтримати родини.

Ігор Бездух, заступник голови ГО “Союз ветеранів десанту” у 2014 році воював у складі 80-ї ОДШбр. П’ята рота в якій Ігор був командиром відділення, п’ятого вересня 2014року потрапила у засідку поблизу села Цвітні Піски в Луганській області. Частина бійців прорвалася до своїх, частина загинула, а частина досі вважається зниклими безвісти.Ігор разом із товаришами взявся за пошуки побратимів.

«Інформацію збирали по крихтах, - розповідає Ігор. - Коли нас допитували, я сам для себе поставив правило — розповідати тільки те, що бачив сам, а якщо щось чув, то чітко казати від кого. Так само просив робити і хлопців. Таким чином ми за крупинками змогли відтворити обставини засідки та бою в які потрапила наша рота. Між підрозділами не було комунікації і це приводило до плутатини та перекручення фактів.

Після пораненя я повернувся на Донбас. Рота несла службу на ТЕЦ в Щасті. Там одним із командирів був легендарний «Тайфун» Володимир Киян (загинув третього вересня 2015 року) він займався пошуками зниклих, вів переговори із противником щодо обміну тіл.

Отож ми знайшли в інтернеті відео, зняте сепарами. Виявилося, що вони фільмували засідку засідку на нашу роту. На відео видно, як наш БТР під номером 129 на яку було 19 осіб, з’їжджає підбитий в посадку. Була інформація, що його водія вбили пострілом з протитанкової рушниці. Потім в бронемашину були ще влучання. БТР повністю горів. Видно, як хлопці зіскакують. Чути, як сепари кричать: “Укропи здавайтесь!” і як веде вогонь наш кулеметник. Потім хлопців почали закидувати гранатами. Тож почався довгий шлях розшуку, обміну тіл, ідентифікації хлопців за ДНК. Тіла тих, кого знайшли і вивезли, поховали на кладовищі під Старобільськом. Останнім ідентифікували за ДНК Едуарда Слободяна з Хмельниччини.

Коли 7-8 вересня забирали останки айдарівців, які потрапили там у засідку перед нами, та наших, то тіла були понищені, обгорілі, животи розпороті. Але їх фотографували і за дрібницями впізнавали.

Наприклад, нам ще на полігоні дали медальйони з Матір’ю Божою. Усіх були звичайні, металевого кольору. А один був вкритий емаллю. Один із наших, попросив: «Хлопці, можна я собі його візьму?»Усі у взводі запам’ятали це. Тож коли привезли останки, то намагались впізнати за залишками форми, тіло будовою. А тут ми звернули увагу на те, що на тілі щось відсвічує. Виявилося, що це той медальйон, вкритий фіолетовою емаллю. Тоді ми зрозуміли – це Олексій».


"Хлопці, звільняйте нас..."


У пошуках бійцям довелося користатися будь якою можливістю отримати інформацію про долю зниклих побратимів. Часто допомагали їм у цьому місцеві жителі.

«На окуповані й території залишилось багато патріотично налаштованих людей, які намагалися нам допомогти, – каже Ігор Бездух. – Вони скидали інформацію під різними вигаданими нікнеймами, щоб не наражатись на небезпеку бути викритими сепаратистами. Одна жінка першим своїм повідомленням написала: “Хлопці, швидше звільняйте нас від цих лимарів”. Коли ж ми запитали, чому вона не їде на вільну територію, то відповіла: «А хто ж вас зустрічати буде?».

Так от, ці люди писали, скидали відео та фото з українськими військовими, розповідали де є поховання наших бійців.

У кожній цій інформації ми знаходили крихту необхідного. Є, наприклад, фото, яке прислала одна з родичок сепаратиста. Важко було домовитись. Випадково вийшли на зв’язок із нею. На тій фотографії були обгорілі тіла та останки хлопців.

Пошуками займалися дуже багато людей за різними напрямками. Це було добре. Але, виявилося, що нема комунікації, єдиного центру де цю всю інформацію обробляли. Тож хтось «копав» в одному напрямку, а виявлялося, що в інших ці дані вже є. Тож даремно витрачався час та ресурси».

По декількох десантниках була інформація про те, що вони могли вижити в тому бою і потрапили в полон. Тож товариші досі намагаються з’ясувати їхню долю. Нажаль, досі у списках на обмін їхні імена не з’явилися.

«У 2015 році з’явилася інформація що один із наших командирів та боєць в полоні і їх передадуть на обмін, каже Ігор Бездух. – Була інформація, що їх вже привезли на берег Сіверського Дінця, але потім щось не вийшло, вони (сепаратисти) розвернули машину і поїхали геть. Потім була інформація, що командир втік з полону. Майже вийшов до наших позицій, але його зловили. Обміняні полонені розповідали, що чули про полоненого десантника-офіцера. Але це все на рівні чуток.

Під час великого обміну 73 на 73 проскочило, що один із звільнених розповів про те, що пересікався із нашим бійцем. Хоч за документами той десантник проходить, як загиблий.


Пробували щось з'ясовувати навіть через кримінальні кола


Українці навіть з Греції та Канади допомагають в пошуку за якимись своїми каналами. Вони моніторять інформаційний простір і негайно виходять на зв’язок.

Багато допомагали афганці. Вони опинились по різні боки, але ця афганська спільнота суттєво допомагала. Ці люди через щось подібне пройшли, тому й допомагали нам.

Що дали наші пошуки? Командування частин побачило що люди займаються і їм не байдуже. У нашій бригаді є група офіцерів яка також займається розшуком».

Пошуковцям доводилось застосовувати навіть не зовсім звичні канали для отримання інформації про полонених.

«Якось ми навіть через кримінальні кола спробували щось з’ясувати, – розповідає десантник. – У тому середовищі попросили з’ясувати чи зустрічалися українські військові десь в Росії в таборах або в’язницях? Або може щось підозріле відбувалося, пов’язане з українськими військовослужбовцями? Прізвищ тих кого шукаємо ніяких не давали, бо це дуже небезпечно.

Дещо з'ясувалося про в'язницю недалеко від Кавказу наприкінці 2015 року. Там виселили один корпус, зняли місцеву охорону. Заїхало зо п’ять військових машин. Вони виставили свою охорону і когось там утримували впродовж трьох діб. Потім знялися і дуже ретельно прибирали приміщення, щоб не залишилося ніяких слідів, написів. Попри таємність у середовище в’язнів все одно просочилася інформація, що там в цей час перебували полонені українці. А потім їх відвезли кудись далі.

Була інформація, що наших полонених вивозили в Крим, хоча я до неї ставлюся скептично. Зміст везти їх в Росію, а потім через Керченську протоку в Крим? Стосовно татар чи українських активістів, захоплених там, то так. Але везти полонених в Крим? Потім ми отримали підтвердження, що військових полонених в Крим не завозили. Я, принаймні, такої інформації не знаю.

Багато звільнених з полону кажуть, що їх вивозили на примусові роботи в регіон з теплим кліматом. Вони не розуміли де саме були, але клімат їм здавався кримським. Але ж такий самий клімат в Краснодарському краї Росії. Скоріш за все вони були саме там».

Часто сепаратисти намагалися нажитися на людських трагедіях і самі виходили на зв’язок із родинами бійців. Обіцяли батькам повернути сина живого за викуп. Але це було звичайне шахрайство та обман.

«Дуже багато рідних вже потрапили в халепу, - розповідає Ігор Бездух. - Вони возили гроші, викуп за рідну людину, а в результаті навіть не те, що живого, останків не отримали».

Пошук зниклих перевели на офіційні рейки

Зараз пошук зниклих безвісти та полонених перевели суто на офіційні рейки, усунувши від цього волонтерів.

«Щоб впорядкувати пошук, це все перебрали під керівництво спецслужб, – каже Ігор Бездух. – Вони забрали це від волонтерів. Однак, краще було б щоб з боку влади хтось виступив просто координатором, бо ці доброчинні організації мали дуже багато інформації та відносилися до справи дуже ретельно.

Наприклад, хлопці і дівчата з «Чорного тюльпана», «Грузу-200», оглядаючи тіла фотографували все – і родимі плямки, і гумки на білизні, і шматочок металу чи шкіри на ремені. У багатьох хлопців, до речі, були ремені з якими вони прийшли воювати зі строкової служби. Вони часто були підписані. А під час судово-медичних експертиз часто такі речі скидали в один мішок. І піди розберись що на кому було»?

Рідним безвісти зниклих та полонених бійців доводиться вирішувати й чимало юридичних проблем. Бійців після зникнення навіть спробували, взагалі, виключити із списків військової частини.

Вирішувати такі проблеми родинам допомагає Роман Яцина, полковник у відставці, який представляє у судах та інших інстанціях сім’ї зниклих безвісти.

«Є проблема, досі дев’ятеро осіб з бою п’ятого вересня вважаються безвісти зниклими – каже Роман Яцина. – Якщо їх не розшукають, то рано чи пізно таки виникне питання про те, щоб оголосити особу померлою. А до того родини повинні отримувати грошове забезпечення військовослужбовців зі всіма надбавками, вислугою і таке інше. Тобто, ці люди далі вважаються на службі. Наприклад, капітан зник безвісти. Від капітана до майора термін присвоєння чергового звання – три роки. І йому його присвоїли, бо зник безвісти ще в 2014 році. Грошове забезпечення цим військовослужбовцям нараховують за виконання завдань в першій лінії. Тобто платять все так, ніби він в окопі на першій лінії. Доки його не знайдуть і повернуть живим чи мертвим, він виконує бойове завдання.

Так само це правило поширюється на полонених військовослужбовців. Є відповідна постанова кабміну Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення сім’ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх. До її прийняття військові частини діяли за розпорядженнями фіну правління, які говорили, що зниклим безвісти та полоненим треба нараховувати відповідне грошове забезпечення. Країна вперше зіткнулася з такою проблематикою. Тож відповідну постанову прийняли тільки в листопаді 2016 року.

Однак, залишається проблемою те, що зниклі безвісти не можуть отримати статус учасника бойових дій. Відповідно, їхні родини не можуть скористатися тими ж самими пільгами з оплати комунальних послуг».

Попри те, що рідні сподіваються побачити свого сина чи чоловіка живим до останнього, часто їм доводиться визнавати, що надії вже нема. Але й у цьому випадку треба пройти відповідну юридичну процедуру.

«У деяких випадках, коли шансів розшукати людину вже нема, доводиться в судовому порядку оголошувати її загиблою, – каже Роман Яцина. – Тут ми також зіткнулися з певними нюансами.

Звертаючись до суду з цим вперше, зазначили, що датою смерті визначити той день, коли людину побратими востаннє бачили живою. Тобто, 5 вересня 2014 року. А до суду ми звернулися у 2017-му. Тож згодом зіткнулися з тим, що родині нарахували розмір одноразової грошової допомогиза загибель військовослужбовця у розмірі, який діяв на 2014 рік. Але ж юридичний факт смерті був встановлений в 2017-му. Тож довелося далі судитись через це, адже розмір допомоги станом на 2014 рік втричі менший від цієї суми станом на 2017-й. Тепер я завжди зазначаю, що датою смерті слід вважати дату вступу в законну силу рішення суду про оголошення померлим.

Наступна проблематика це призначення пенсії сім’ям, які втратили годувальника. ЇЇ розмір має бути – 90% грошового забезпечення загиблого годувальника. А грошове забезпечення військовослужбовця складається з окладу та різноманітних доплат. Тож у нас був випадок, коли у частині офіцеру, який зник безвісти, не нараховували доплату за секретність. Мовляв, він же там з секретними документами не працював. Довелось сперечатись, доводити, відстоювати.

У рішеннях суду про оголошення померлим є застереження про те, що у випадку, якщо особа все ж таки знайдеться живою, то вона негайно поновлюється у всіх правах. Бо бувало, що суд визнавав людину померлою, а вона виявлялась живою і потім бігала по інстанціях і доводила це.

Навіть юридичний документ залишає можливість сподіватися на краще».

Автор: Вадим Друк

Додати коментар