Війна за пробудження. Історія екстремальної водійки у віночку

опубліковано: 23 вер. 2019 р.

Вона не розбирається в політиці, натомість добре розбирається в людях. Саме це дозволяло їй впродовж кількох років війни забезпечувати підрозділи на передовій усім необхідним, стежити, аби «гуманітарка» була розподілена рівномірно, і потрапляла до рук тих, хто справді її потребує. Ці самі якості зараз допомагають їй розповідати про війну в рамках проекту «Амбасадо. Ветеранська дипломатія» в різних країнах. Її авторські жовто-блакитні прапори-пончо розходяться по всьому світу. Сержантка 72-ї бригади Валентина Безсоннова з позивним «Віночок» віртуозно примудрялася до останнього не знати про Революцію Гідності, але потім включитися в процес на 300 відсотків, відклавши на невизначений термін вигідну пропозицію роботи в Австрії. Вона розповідає про свої фронтові пригоди емоційно і часом плутано. Від цих історій стає і смішно, і боляче одночасно. У них немає показного героїзму, натомість є пронизлива, відверта справжність цієї війни.

Каска у віночку

Я була приватним підприємцем, була у мене кур’єрська доставка. Мені це подобалося, і я в певний момент зрозуміла, що потрібно розширюватися. Я поїхала до Польщі, знайшла собі партнерів по бізнесу, і мала їхати до Відня. Також займалася дизайном інтер’єру, реставрацією меблів – це було моє хобі, я вивчала ці теми. Шила капелюхи – циліндри. Коли почався Майдан, була у Польщі. Верталася з Варшави, і поки у Львові чекала на потяг, на вокзалі був монітор, що транслював події Майдану. Але я думала, що це якась метушня, чергова «Помаранчева революція». Поїхала до мами в село, відзначила там Новий Рік. І мені треба було їхати у Відень. Партнери, віза на руках…

Зателефонували друзі, які дізналися, що я в Україні, кажуть: тут таке в Києві відбувається! Злочинні закони підписали, типу, більше трьох осіб не можна збиратися – стаття, більше п’яти машин не можна, кримінал! Плюс підприємців почали утискати. Я сказала: «Добре, я вас почула». Попросила маму включити телевізор. А там якраз щось таке відбувалося – чи штурмували Український дім, чи ще щось… я побачила, що люди, виявляється, з кінця листопада і весь грудень там сидять, і Новий Рік там відзначили, і ніхто не йшов з Майдану. Мене це почало тривожити – Боже, думаю, невже країна стає з колін і починає протистояти цьому режиму!..

Рішення я приймала не швидко. Думала дні півтора-два, не могла заснути. І я вирішила піти по селу, збирати гуманітарку, адже казали, що Майдан потребує одягу, їжі. Це був рішучий крок для мене, тому що я ніколи нічого не просила. Хтось посилав мене, багато хто допоміг. Місцеві підприємці навіть курей дали заморожених! Цілий ящик! Сказали – небезпечно їхати туди, тому що хапають «Беркута», закривають… я придумала собі «історію» - типу я «барига», що везе просто продукти у магазин!

У мене була зібрала валіза на виліт і всі документи. І плюс вся гуманітарка… Друзі мене зустріли на «Лісовій» і привезли на Майдан з цією гуманітаркою. А там народу було – чесно кажучи, я була вражена. Вони висадили мене на Майдані, забрали мою валізу в багажник і поїхали на роботу. А я з гуманітаркою лишилася, почала роззиратися, побачила одразу, де готують їсти – я їжу туди віддала.

Там був такий дух – якоїсь справедливості, це просто не передати словами! Потрапила в «Профспілки» на кухню, питаю – чим помогти? Кажуть – треба розносити їжу. І стояла дівчина, що говорила щирою українською, і в неї на голові була німецька каска! Її звали Свєта. «Свєта-віночок». Вона сама зі Львова була, і каже: «Треба на Грушевського, туди мало хто ходить!» А я ж взагалі не знала київських вулиць! Питаю: «А де це?» «Ходімо, я тобі покажу!» І ми почали тягати з нею їжу.

Телефонують друзі – «Ми їдемо, тебе заберемо!» А я кажу: «Ви знаєте, я мабуть тут переночую!». Де ночувати – я не уявляла, але я не хотіла йти, мене ця енергетика чистоти захопила!.. Проти корупції, проти банди… я була вся душею там. Хоча розуміла, що за три-чотири дні мені треба вилітати! Коротше, я почала носити їжу. Ночували ми в коридорах, потім нас забрали хлопці з Сокалю до себе в 10 сотню і зробили двоповерхові ліжка в Профспілках, яке потім згоріло… Накривалися якимись ряднами – мені було байдуже. Я ж звикла, щоб була гаряча вода, щоб все затишно, красиво… Але мені було нормально! І всі люди посміхаються, я не відчуваю агресії, було передчуття чогось прекрасного.

Коротше, я так залишилася. Друзі кажуть: «Тобі ж треба їхати!» Я кажу: «Нікуди я, мабуть, не поїду… квитки потім здам або куплю інші, поїду пізніше, коли ми переможемо!». Чесно кажучи, 18 лютого я тільки дізналася, де Інститутська! Тому що ми зі Свєтою бігали тільки на Грушевського, на самі дальні кордони, де хлопці сиділи. Ми взяли обов’язок ходити ночами, тому що мало хто ходив ночами.

Були ситуації, що хтось намагався отруїти хлопців, і треба було чимсь виділитися вночі. Я на один день проскочила до мами в село, мені друзі дали 50 літрів солярки для «коктейлів», я їх провезла. На п’ятому поверсі в «Профспілках» був «Правий сектор». Нам видавали каски – прості, будівельні, котрі злітали постійно. А тут я побачила, що в них реальні гірськолижні каски!.. І я їм кажу: «Значить так! Я вам даю 50 літрів солярки, але ви мені даєте дві каски!» Вони кажуть: «Добре, іди обирай!» Я обрала каски Свєті й собі, і для того, щоб виділитися, придумала купити от віночки, які продавали на самій площі разом із іншими сувенірами. Кажу – це патріотично, і це, все таки, символіка жіноча. Ми найшли скточ і прикріпили ним ці віночки на каски. І хлопці вночі бачили на касках віночки і казали: «О, це наші віночки!» І вони їли тільки нашу їжу і пили чай-каву.

52607952_10211290873221272_749519609022906368_n.jpg

На «побачення» з 36-ма бійцями

Я про війну дізналася від своєї сестри. Ми вже перемогли, була Небесна сотня, ми ховали хлопців, «Плине кача»… я бігла по Майдану в бік Бессарабки. Тут телефонує сестра і плаче, каже: «Валя, на нас напала Росія!» Я кажу: «Таня, що ти несеш?!». Зупинилася напівдороги. У нас палатка стояла просто на дорозі, після того, як згоріли Профспілки. Я не вірю, кажу, що в інтернеті все брешуть. Сестра починає казати про Крим. Я повертаюся до палатки і кажу: «Хлопці, на нас напала Росія!» Вони кажуть: «Ти що, здуріла?! Та це ж Росія, це ж браття! Не може бути». І за півгодини після цього на сцену Майдану вийшов Парубій і оголосив, що на нас напала Росія. Це такий був для мене шок!.. Ми не вірили, у нас був розрив шаблонів! Ми тісно пов’язані, у всіх там родичі. Напасти – тим паче в такий момент, коли наша країна ослаблена? Це був ніж у спину. Я не цікавилася політикою, бо я знала, що все брехня, що вони все роблять лише для себе, тому я не могла цього відстежити. Я не політолог, я дизайнер, я кравчиня…

Я затрималася на Майдані, перейшла в Укрдім. Гуманітарку на фронт збирала, і в «Біллі» стояла, збирала їжу – наслухалася гидоти, плакала весь час… в усіх машини, що йшли, для мене не було місць, усе забите! А додому їхати мені не було сенсу, тому що йшла уже війна.

Мені зателефонувала одна дівчина з Черкас, каже – мовляв, у неї в Слов’янську в оточенні чи то її хлопець, чи то однокласник… На Карачуні, вони 40 днів були в оточенні. Каже: «Ти можеш із ним поговорити, дізнатися, що їм треба, чим допомогти?» І я почала ними опікуватися. В РНБО у мене вже зв’язки були, я піднімала людей там, коли треба було допомогти, я збирала для них і рації, і все що хочеш. Їм скидали все з гелікоптера. Один хлопець, із яким я познайомилася по телефону, його батько був якийсь генерал-майор, я з цим батьком познайомилася і через нього тиснула на військове керівництво, щоб посприяти прориву. У мене навіть є смс-ки, я їх не стираю досі – як я писала смс-ки, де я питала вже напряму – хлопці, як до вас можна прорватися? Вони писали, що є якась річечка, через неї десь можна кинути понтонний міст і прорватися техніці, щоб розірвати кільце. Воду неможливо було дістати. Кульчицький устиг до них прилетіти в останній момент, встиг їм привезти бензогенератор, що їх врятувало, і у них на очах підірвали Кульчицького…

І так вийшло, що я цілий місяць ними опікувалася, і все-таки здійснили проривну операцію. Не знаю, що саме «здетонувало», чи «зійшлися всі зірки», чи може через те, що я всі мізки виїла… Хлопців звільнили звідти, і їх на ротацію повертали в Київ. Привезли в Петрівці, де базувалася на той момент Нацгвардія, і я поїхала «на побачення» з 36-ма бійцями (їх було більше від початку, але були ще поранені і загиблі). Це була унікальна зустріч – ми тільки чули одне одного по телефону, всі знали про мене, я знала їх всіх, знала, в кого який позивний, і тут ми побачилися вживу – і обіймалися, і плакали, що слава Богу, стільки живих. Воду було неможливо до них доставити, після того, як збили шість гвинтокрилів, пілоти відмовлялися летіти. Двічі за 40 днів був дощ, і вони збирали воду в клейонки, в що могли, і купалися під дощем голяка.

Це було для мене настільки пронизливо! Ту валізу я забрала десь за три роки у друзів. У них донька за цей час народилася! Вони кажуть мені: «Вертайся додому!». А я що, у мене Батьківщина в небезпеці! Мене нічого не тримає: у мене немає маленьких дітей, у мене є мама і сестра, мені треба їх захищати. У мене виходить домовлятися. У мене виходить щось добути. Мені треба цей свій потенціал реалізувати.

Я зібрала гуманітарки дуже багато в Українському домі, і вже допекла черкащан – я сама з Черкас – і вони дали машину. Приїхала машина на Майдан – ми завантажилися. Приїхали в Черкаси довантажили машину і вирушили на війну. У мене майже повний бус вийшов. Нарешті я поїхала Схід, у мене була одна умова: ви мене забираєте в АТО, бо я маю туди потрапити! І вони мене забрали. Я навіть не цікавилася, куди мене везуть, мені було все одно, аби на фронт.

Коли ми вже проїхали блокпости, я спитала, куди ми їдемо, мені сказали: місто Щастя. Кажу: «Блін, красива назва!» Так я потрапила в батальйон «Айдар». Я була там як волонтер. Я не прагнула вступити до їхніх лав, бо розуміла, що одразу іду в підпорядкування, і матиму зв’язані руки. А так я мала вільніше пересування. Я могла пересуватися, куди завгодно, хоча на початку у мене ще не було свого транспорту. Доводилося просити і «айдарівців», і «зсушників», і волонтерів на машинах. Мене возили, куди треба. Я дізнавалася, які потреби в бійців на передку і записувала все на список – у мене десь нотатник зберігся! Телефонувала в Черкаси і казала, що треба, і за день машина приходила. Черкащани спрацьовували дуже швидко! Сьогодні замовила, післязавтра все на фронті.

Для вивозу жителів з під обстрілів, місцеві мені дали машинку «Део Матіс». Я вивозила їх під Луганськом, коли були сильні обстріли – пацани вивозили їх на «бехах» і «таблетках», я перехоплювала і вивозила до черкащан, які привозили бусами гуманітарку. Ті вивантажували гуманітарку і завантажували людей, яких я підвозила маленькою машинкою. Здебільшого це були діти, жінки, бабусі, дідусі. Багато стареньких не збиралося далі їхати, доводилося їм психологічну атаку влаштовувати, бо діти не можуть без них поїхати, бо не можуть їх залишити, а старі не можуть залишити свої хати напівзруйновані, бо хтось їх обкраде, мовляв, наживали ціле життя. Я казала: «Ви розумієте, ви прожили ціле життя, ваші діти й онуки зараз не поїдуть, вони вернуться з вами туди, і їх уб’є! Тому що вашого зятя вбило на городі, коли той біг відв’язати собаку, і попала міна – розірвало і його, і собаку. На очах у них – ви бачили цю ситуацію, і ви знову вертаєтеся туди?!» Вони вернулися, але я молодих умовила поїхати. Багато хто з тих людей мені дзвонив, розказував, як їм погано. Когось люди не приймали, когось дуже добре приймали, жаліли і допомагали – ну, різні люди!

Доводилося бути і психологом, і зв’язківцем, і «кур’єрська доставка по фронту» - це все було мені дуже близько. Щось доводилося розформовувати, коли я бачила, що в когось перебор. Припустимо, якомусь батальйону привезли дуже багато згустівки, у них просто завал. А в когось взагалі немає, або ж цивільні напівголодні сидять, бо хати розбиті… Вони мені вантажили ту згустівку, і я їду і по ходу, по потребі роздаю. Їжу, одяг, коротше, розформовувала все рівномірно.

Хліб у Щасті пекли, хтось із меценатів його проплачував, а хто – досі не знаю. Хтось із черкащан. А все чому? Тому що я пожалілася, що хліб у бійців – мало того, що його привозять уже дубовим, він «цвіте» наступного дня. То чорна пліснява, аж пухнаста, то зелена, то помаранчева. І хлопці дуже сильно мучилися зі шлунком. Печія була сильна, ніхто не міг нічого їсти…

54521583_2393965804160490_7220653100539838464_n.jpg

Волонтери зі Сходу – Кононови Віка і Саша. Саша без руки і без ноги. Ми з ними там подружилися, вантажили все в їхню машину. Ми з ними каталися, вони мене вводили в курс справ, я бачила територію, куди їхати можна, куди неможна. А потім вони потрапили в полон, ніхто не знав про це, ніхто ними не опікувався. А їхній ноутбук лишався у мене. Я почала їх пошуки за місяць, бо вони просили нічого не казати за них у подібних випадках, адже вони місцеві. Всі казали: «Та вони поїхали додому». А я казала, що не можуть люди просто так взяти і так надовго поїхати, а ноут лишити у мене, де збережене все їхнє життя. Я витримала місяць, а потім почала бити в набат, знайшла їхнє весільне фото, розмістила в фейсбуці – мовляв, розшукуються, поїхали тоді-то на «Газелі»… вони потрапили в полон, бо звернули не туди, і в них були мої посилки. Група «Передавай SOS» це організувала. І їх злапали тільки через те, що «Передавай SOS» було написано! 99 днів в полоні були. Їх врятувало, що Саша без руки і без ноги був, думали, що «афганець». Наші «афганці» з тими «афганцями» домовилися і якось їх витягнули. Я приїхала на обмін у Щастя, щоб їх забрати. Зі мною в машині була мама Саши Кононова. П’ять годин чекали, чи не зірветься обмін?!

«Жіночий чоловік»

В 2015 році почали говорити, що волонтерів уже не пускатимуть на лінію фронту. Я володіла інформацією тільки по місцю, по живих людях. Я не уявляла, як буду жити без передової. І я була обстріляна, і машина в мене вже. Адреналін бере своє – це такий типу наркотик, «виживеш – не виживеш», перевірка себе на міцність, на боягузтво. На деякі позиції мене не хотіли пускати через мою необачність. Бо коли були обстріли і крик «Воздух», всі тікали в бліндажі, а я не квапилася. У мене не вкладалося в голові, що це може убити. Було враження, що це знімається фільм, і це не по-справжньому. Таке відчуття, що я в капсулі якійсь була. І був такий момент – всі були в шоці, але для мене це було нормально – там чи «Градами» обстрілювали на Веселій Горі, чи ще чимсь, і я спинилася біля мішків, що були на рівні моїх очей. І осколок спинився просто на цьому мішку, упав. І лежить і димиться. Я стою і дивлюся на нього. Воно б голову знесно, якби летіло далі! А я ж офіційно цивільна, виникло би питання в ментів – що цивільна робить на позиції?!

І через те, що погрожували заборонити волонтерам їздити, підписую контракт. На початку мене поставили діловодом, але потім звільнилося місце начальника клубу, і мене перевели туди. Ну, оскільки організатор я нормальний була, я організовувала і театри, і кінопокази, і поїздки – щоб «розтрусити» їх трошки. Військових привозили на ротацію – ми тоді в Бахмуті стояли. Я їх возила то в Солідар на екскурсії, на ставки купатися тощо.

Познайомилася з активістами з Бахмута, там школа 12-та пекла фантастичні пиріжки. Військові давали борошно другого сорту – воно чорного кольору було, і повидло яблучне було. Вони міняли борошно на біле, і пекли шикарні пиріжки по 800 штук! Я потім передавала бійцям на самий перед, і духмяна така випічка була – бомба!..

У мене був хороший кредит довіри, багато людей мені надсилали гуманітарку. Надходила гуманітарка з «Епіцентру» - взагалі офігенно – і перфоратори і циркулярки, і зварювальні апарати, і бойлери, і багато чого! Я находила бійців, котрі вміють зварювати – ми майструвати спортивні майданчики – хто перебуває, умовно кажучи, «в тилу», при штабі, щоб не маялися дурнею і чимсь займалися.

У мене була машина, я більше моталася машиною. За правилами мені мали видати автомат, але я просила цього не робити – він мені не потрібен за кермом. Я знала, як уходити від обстрілів, і автомат чи пістолет в цій ситуації не допоможе проти арти. Головне – маневрено піти. Взагалі я не стрілок, я більше «воділа-екстримал» - завести щось чи когось у найгарячішу точку, втекти від обстрілів, головне, аби доставка була вчасно, цілою і неушкодженою. Доставка, я і машина…

Чесно кажучи, я не боялася смерті… не знаю… я, як то кажуть, сина виростила, дерев насадила купу, мамі хату побудувала… все, я свою місію як «жіночий чоловік» виконала! (сміється - ред). В армію сходила, позахищала… реально, бійцями опікувалася, як дітьми! Бувало, стоять два батальйони різних. Я приїжджаю до одних, а вони скаржаться – ось, вони такі-сякі, не стріляють, чурбани… женуть, словом на другу бригаду! Приїжджаю до інших – ті на перших женуть! Я кажу: слухай, ну чого ви ото женете?! Ви одне одного хоч знаєте? «Ні, не знаємо!» Я їду в один батальйон, забираю найбільш «бойових», везу їх в інших батальйон – так, знайомтеся! Дружбани! Вони вже за все домовилися, телефонами обмінялися, вони уже стріляють, працюють узгоджено… я кажу: «Чому там ви не зробили раніше?!»

Я пошкодувала, що підписала контракт. «Сидіти!» «Місце!» І все! І ти не можеш виїхати, не можеш зробити те, що за своїм духом і бажанням хотів би допомогти! А все одно треба виїжджати, ти не знаєш усіх потреб, не бачиш ситуації.

Був випадок - передали форму. А тоді ж на початку війни форми не було. Але були такі чорти – здебільшого в штабах – він виходить, вбраний «з голочки»: «А що в тебе ще є?.. А дай мені на зміну!» А тут стоїть боєць, що приїхав з позиції – в нього навіть берців немає, у нього самі дірки, немає нічого! Я приїжджаю на позицію і кажу: «Так, пацани, кажіть чесно – в кого є гостра необхідність, а не по дві-три форми?! Тому що я перевірю!» Мене неможливо було обманути, о я все одно перевіряла, і вони не розуміли, що краще не треба з Віночком сваритися.


Пікантна історія

Більше спогадів, коли я була волонтером. В Щасті є бойова точка – «Фасад», це єдиний міст, стратегічного значення, який з’єднує окуповану територію і нашу. Це історія – до сліз, переплетення всіх емоцій. Коли їдеш на той «Фасад», був там стихійний ринок такий, де я попила кави. А поруч була кафешка. Там працювали мати з донькою, вони булочки всякі пекли. Я запитала, чи можна зайти в туалет, вони мене знали. «Ні, неможна! Туалет наш – не суспільний». Всі ходять, бійці заходили, їм не відмовляли, а мені відмовили. Прикро було – страшенно!

Я приїхала на «Фасад», там стояли хлопці з 92-го бату. Привезла біноклі, оптику – це була крута гуманітарка! Зі мною був бувший боєць 12-го бату (вже ветеран). І тут почався обстріл. Всі пацани встигли сховатися по бліндажах, а я за машину заховалася. Ті волають – тікай звідти! Мені довелося буквально пірнати «щучкою», тому що хлопці накидали колючого дроту. Влетіла я в той окоп. Вони кажуть: «Ми офігіли від того, як ти перекидаєшся!» Я кажу: «Я й сама офігіла!» Ну там була-не-була, стіною летіли кулі, обстрілювали з ДШК, калібр 12,7. Я чую, що по машині лупить важким уже… Бій тривав чотири години. Я пацанам заряджала «ріжки». Хоча там пружина міцна, фізично це важко, але лупанув такий адреналін, серце калатає… і я заряджаю ці ріжки без перестану, аби ворог до нас не підступив. Патрони зазвичай в «цинках», а тут хлопці пересипали в відро. Сиджу в бліндажі 1х2, як в могилі, і лупашу патрони в ріжки, аж руки в крові. Біль не відчуваю через адреналін. Зі мною Валера, кулеметник. Більше народу не влазить. Він через маленьку бійницю стріляє зі свого великокаліберного кулемета. Це страшне, в такому малому приміщенні таке знаряддя. Щоб мене не контузило він мені кричав : «Віночок, закривай вуха, я стріляю! Сепари підходять ближче!» Все відлунюється в голові, вибухи – жах! І тут мені кава, випита на вїзді, почала проситися назовні… Хочу в туалет – не можу! А вийти нікуди неможна, і туалетів нема, бо самі пацани на позиціях, у них туалет всюди! Валера бере те відро, висипає патрони – каже, «Сідай!» «Я не можу! Мені незручно! Ми тут воюємо, хлопці в окопі в рядку відстрілюються, а тут я сиджу й пісяю!» «Сідай, я прикрию! Пацани, сюди не дивимося, воюємо далі!» Я сходила, він каже: «Все нормально, Віночок, не переживай!» - і викинув це відро з бліндажа… Я далі заряджаю патрони, хоча б спала напруга.

Поки тривав обстріл, у мене телефони, фотоапарат – все лишилося в машині. Я розуміла, що страшенно затримуюся, мене вже шукають, додзвонитися ніхто не може, а тут із покриттям – у пацанів теж нічого ні в кого немає. Кажу: «Блін, пацани, треба мені якось потихеньку відходити!». А бій не припиняється. Пацани по рації передають: «Відкрити всі замки! Віночок на виїзд» - тобто, блокпости, там три блокпости було. «Вогонь із усіх знарядь!» На мене вішають бронежилет – я вперше тоді вдягла «бронік», не я вдягнула, а на мене натягнули – у мене ноги підкошуються… Пацани луплять з усіх стволів, усі, хто стояв на позиції – лупили з усього, бо по рації сказали, що мені виїхати треба… Це був капець! Я падаю, вони мене тягнуть, у мене ноги волочаться, як ганчірку в машину закинули в тому бронежилеті… Вони мене запхали просто на сидіння… По газах, у мене хороша машина була, я вилетіла звідти – серце, звісно, калатало, і зупинилася аж майже біля Новоайдару.

Ми десь за тиждень приїхали знову на «Фасад». Хлопці до мене: «О, Віночок! Тут тебе подарунок чекає! Пацани, бігом каву! Віночок наша приїхала!» Приходимо на позицію, вони мене заводять майже під міст, і під мостом стоїть туалет! (сміється - ред). Вони зробили дерев’яний туалет, і нікого туди не пускали – «Це ж Віночка туалет! Там навіть муха не сиділа!» Це був такий цінний подарунок, що я аж плакала! Ця історія відлунюється болем, тому що за два-три дні ці хлопці гинуть. Лишилася одна фотографія – їхні каски лежать на «Фасаді», на мішках, і на касках написано: «Х** вам, а не міст».

Проходить час – і гинуть ті самі мати з донькою у тій кафешці. Потрапляє міна просто до них, коли вони пекли пиріжки.

Поверталася я не дуже добре. З армії, хотіла, чесно кажучи, піти, тому що… не хочу згадувати. Мені навіть хлопці казали: «Віночок, ти не військова ти не слухаєшся наказів!» Я бачила те совкове командування, як із за них гинули хлопці.

Розбудити людей

Те, чим я зараз займаюся, мені подобається. Мені подобається наводити порядки – щось будувати, реконструювати, оновлювати. Перефарбувати, розписати старі меблі, поставити в інтер’єр, щоб воно радувало око, а потім знаєш, сидіти і милуватися! Запрошувати гостей, пити з ними чай, готувати усілякі плюшки, «закатки» робити ексклюзивні – я робила ткемале з медом, сливу з часником, в’ялену в оливковій олії – от мені хотілося чогось ексклюзивного! Хотілося, щоб до мене приїздило багато друзів, і от чесно кажучи, я жену зараз це будівництво, щоб друзям було приємно приїздити, щоб було красиво і затишно! Я купила собі швейну машинку, я шию прапори, прапори-пончо. Мені подобається, що мої прапори пішли по всьому світі – ми популяризуємо свою країну, щоб більше народу дізналося про неї, щоб гордість за неї брала, щоб підняти патріотизм у людей… все таки це наша державна символіка! Це наша країна, а ми і є наша країна, ми формуємо нашу країну! А це просто відтінки нашої країни. Мені подобаються ці кольори – і жовтий, і блакитний!..

Мені б хотілося, щоб люди почали об’єднуватися! Щоб вони не були розрізненими. Навіть от їздиш до Європи – спасибі Жіночому Ветеранському Рухові, «Мандрам Ветеранок» - я от у Данію поїхала на реабілітацію… я все таки бачила, як люди в Європі не на показ, але вони разом. Вони не смітять, підтримують чистоту, вони шанують історію і трепетно до неї ставляться – мені б хотілося це побачити у нас. Про це треба більше розповідати, це треба показувати своїм прикладом. Навіть я як дизайнер, втілюючи свої проекти на території свого дому і двору, це поширюю – багато хто заходить і каже: «О, ти знаєш, це цікаво! Треба й собі щось таке зробити!» Люди починають приглядатися і доходять до того, що щось треба поміняти! Треба розвивати в людях відповідальність, розбудити її! Війна в нашій країні – для чого вона? Розбудити людей! Вони спали, вони за звичкою, по накатаній ішли. От прокинулося десь 10-15 відсотків, і ті, хто прокинувся, мають розбудити решту – і символікою, і своїми вчинками, і всім!

Спілкувалася Олена Максименко, Фото автора і з архіву Валентини Безсоннової

Додати коментар