Від стежок війни до «червоної доріжки». Незвичайна історія звичайного розвідника

опубліковано: 1 жовт. 2019 р.

Він пройшов всю лінію фронту вздовж і впоперек, знає усі позиції не гірше за самих бійців. Відслуживши у розвідці, Андрій Римарук став менеджером по роботі з військовими у фонді «Повернись живим», що допомагає бійцям із перших днів війни. Саме він стежить за тим, аби тепловізори, дрони, планшети й інші необхідні тактичні «смаколики» потрапляли «за адресою» - в ті точки і руки, де вони дійсно потрібні. А ще він зіграв головну роль у фільмі-антиутопії «Атлантида» про Донбас після перемоги України у війні. Картина перемогла на Венеціанському кінофестивалі. У його розповідях – багато пауз, сміху і трохи міцних слівців. Він розповідає про свій досвід війни і неповернення з неї, про відкриття для себе світу і майбутню роботу з деокупованими землями.

Бачити ціль, не бачити перешкод

До війни ким я тільки не працював, від інкасатора до журналіста. «Факти і коментарі», потім в газеті «Донбас». Був фрілансером. Був прес-секретарем однієї з ахметівськох кампаній. Працював HR-менеджером.

Під час Майдану до мене весь час приїжджали друзі з різних куточків України, з якими десь-колись працював, служив. В ніч на Грушевського був там… ішов додому мокрий, весь у сажі. Це був… прикольний час! Приходиш із роботи, перевдягаєшся в щось старе, рибальське, майже до самого світанку на Майдані. Щоб не пов’язали, в метро не заходив, біг додому пішки через міст метро, тоді я жив на Русанівці… Перевдягався, сідав у метро, їхав на роботу – і так декілька ночей підряд.

Війна для мене почалася в кінці 2014 року, коли прийшла повістка. Я попросив трохи відтермінувати мобілізацію – були життєві, робочі, сімейні питання, які потрібно було вирішити. І на День закоханих я вже був на Рівненькому полігоні, на якому мені не дуже сподобалося – я швиденько підробив документи, забрав свій військовий квиток із військової частини, і з ним просто через три поля перейшов до 53-ої бригади, яка якраз готувалася до виходу. Вже в березні я був в районі Станиці Луганської. Спочатку був у комендантському взводі, в якому мені так само не дуже сподобалося, і мені запропонували перейти в роту розвідки, якої по факту ще в районі Станиці Луганської ще не було, вони трошечки згодом приїхали. Так само ішов набір, формувалося це все поступово, і процес формування продовжувався навіть тоді, коли нас зі Станиці перекинули на Авдіївку, ми поміняли 93-тю бригаду.

13240538_1344322432250427_8758643690100153666_n.jpg

Я був простим розвідником. Не на якихось керівних посадах, простий сержант першого взводу бригадної розвідки. Був березень чи початок квітня, коли ми стояли в районі Станиці. Це було незадовго до того, як піймали «ГРУ-шників» (російські спецназівці Олександр Александров і Євген Єрофеєв – ред). У нас було завдання контролювати річку, її було 10 кілометрів. Там постійно стріляли, ходили патрулі. І один із моментів, коли ідеш собі по лісі, і не розумієш, хто звідки починає по тобі стріляти. Ми тоді тільки вчилися – дякувати хлопцям із першої хвилі мобілізації, з другої, з третьої, які досить активно ділилися своїм досвідом. Якраз у цьому лісі тренувалися ходити, шукати розтяжки, знімати ці розтяжки, слухати, працювати по слідах – в нас була феноменальна школа!

В Авдіївці вже війна була зовсім іншою. Якщо порівнювати Авдіївку, якою вона зараз є, і якою вона була на початку і всередині 2015 року, це буде два зовсім різних міста. Ми були там наприкінці травня 2015, і там уже було цікавіше, там була більш активна війна. Робили все, що мала робити розвідка. Більше нікого не можу розказати (сміється – ред.).

Найяскравіший момент – це нестримна жага до перемоги. Коли бачиш ціль – не бачиш перешкод. Іноді мені здається, що наші підрозділи робили неймовірні речі. На той час у них не було таких технічних засобів, які зараз є у нас, які я вожу на фронт від фонду. І це все робилося пішечки, по-старому, і ти коли це згадуєш, думаєш, блін, йолки-палки, капець, ми були відморожені! (сміється – ред.). Нахіба?! Придурки! Зараз уже дорослішаєш, набираєшся досвіду, бачиш, що це можна було по-іншому зробити! От просто нестримність. Нестримність, тому що цей період був дуже цікавий. Він тривав до 1 вересня 2015 року, до того, як підписали «Мінськ-2». Війна була цікавою, війна була спрямована на тотальне знищення ворога.

9 серпня я отримав поранення, десь числа буквально 20-го мене з лікарні Мечникова вигнали, мовляв, іди, тебе тут без сенсу лікувати! Я повернувся в Авдіївку, я пам’ятаю з 20 по 31 серпня – це було щось неймовірне. Місто «сепари» обстрілювали кожного ранку, починали о третій, закінчували о шостій. Місто було мертвим.

І от з 1 вересня війна помінялася. Був підписаний «Мінськ-2», і війна пішла на спад. Я ще тоді ретельно з кількома хлопцями збирав документи, у нас були великі плани на майбутнє в армії, тому що у всіх була вища освіта, ми хотіли стати офіцерами, продовжити службу, бути на війні. Але після «Мінська-2», коли почалася «Українська паперова армія»… коли якийсь полковник приїжджає і починає розповідати, що в мене ДШК на спостережному пункті має бути розряджений, БК має знаходитись за 100 метрів від нього і бути запечатаним, і я маю розпечатати його тільки з дозволу керівника бригади, я маю до нього подзвонити… ну коротше, почався такий маразм, і це все закінчилося тим, що ми приїхали в бригаду, всю цю пачку паперів – шух-шух-шух – порвали. Я собі тільки за згадку лишив фотку, де я стою у формі молодшого лейтенанта, і все. І в принципі, добре, що я не підписав контракт. З моєї точки зору, зараз я для держави і для армії користі приношу більше як співробітник фонду, ніж один із молодших офіцерів.

Коли їхав на «дембель» машиною з офіцером, у нас досить цікавий діалог склався. Я кажу: «Ти розумієш, що це не закінчиться завтра?» Сумно, що ми зараз звідти їдемо, але ми усвідомлюємо, що нам треба відпочити. І колись, все ж таки, повернутися. Найтяжче – усвідомлення невідомості, коли це все закінчиться. Це в нашій природі, на рівні ДНК – ми ненавидимо чекати! Чекати закінчення – це найважче. По-друге, найважче було зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому. Дочекатися цього моменту. Я мав піти на «дембель» на початку квітня ще 2016, але я пішов останнім з бригадної розвідки, четвертої хвилі, я і помічник начальника розвідки, ми поїхали останніми.

Перший на подібній посаді

Я досі не повернувся з війни, тому що я постійно там. Я або на Сході, або в Києві, і постійно займаюся цією війною. Спочатку, ще під час служби, на Сході познайомився з Олею Решетиловою (на той час працювала у фонді «Повернись живим» - ред.). Потім Оля пішла з фонду, і на Схід більше почав їздити Віталік (Віталій Дейнега, засновник і керівник фонду «Повернись живим» – ред). Оля передала йому мої контакти, і я вже контактував із Віталіком. Він двічі приїжджав, один раз з колегою. Я возив їх по всіх своїх позиціях, познайомив їх зі своїм колективом, показав, де ми стоїмо, що ми робимо, які задачі виконуємо. Ми здружилися, законтактували, періодично переписувалися. Коли був кіпіж на полігоні Широкий Лан, Віталік запросив мене в Київ, щоб разом піти до міністра оборони, до Полторака, і розказати йому, як все відбувалося. Потім він просто контролював мене, раз на тиждень писав «смс-ки», типу, чувак, а коли «дембель»? «Нескоро». «А що там у вас відбувається, чого стільки загиблих? Не підставляйся!..» і тому подібне. Я приїхав додому 1 травня, 7-10 – це День Народження фонду, я пішов на третю річницю, і буквально за тиждень Віталік мені подзвонив: «Не хочеш працювати?» Я приїхав в офіс, ми поговорили, і з цього почалася моя робота.

Робота була цікавою, тому що я, напевно, був перший в Україні з такою посадою, з такими обов’язками – я проводив аудит волонтерського майна. Стежив за тим, щоб воно було в наявності, поставлене на облік, щоб воно працювало в тому місці, де воно має працювати. В тактично вигідному місці. Тому що іноді тепловізори розподілялися деякими командирами неправильно, і, грубо кажучи, перші півроку роботи в фонді я реально пройшов пішки від Широкиного до Станиці Луганської. Я не ходив пішки тільки там, де я воював, тому що я ці позиції чудово знаю. Я мав вивчити ідеально всі позиції, я мав ідеально, коли бригади мінялися, розставляти тепловізори, тому що кожен тепловізор один від одного відрізняється. Якийсь бачить далі, якийсь ближче, якийсь ще далі бачить, тут краще поставити просто прилад нічого бачення, а не тепловізор; тут потрібна така оптика тут така, тут хлопцям не вистачає… я поступово цим займався, у мене смуга була – весь фронт. І слава Богу, мені нарешті дали напарника, тепер у мене півфронту!

Були такі моменти, особливо 2017 рік, по поїздках було дуже багато. Я іноді на один місяць наїжджав п’ять-шість поїздок на фронт, в середньому у мене кожна поїздка по дві, дві з половиною тисячі кілометрів, а інколи навіть по три. За місяць стільки проїхати – це було дуже тяжко. Фізично, і, в принципі, морально, тому що початок 2017 року – це був треш!

Пам’ятаю, як заїжджав в ту Авдіївку… я поїхав на Схід двома журналістками фонду. Ми тоді приїхали в Кримське. Там не було інтернету. Зранку подзвонив Віталік, спитав, чи я володію інформацією, що відбувається в Авдіївці. Я додзвонився до комбатів, вони кажуть – у нас втрати, нам багато чого не вистачає. Я просто з Кримського туди – вжух! Буквально за декілька годин був біля Авдіївки. Там було три чи чотири поста до Авдіївки – і всі пусті, і нікого нема! А я їду, слухаю музику, навіть вікно не відкриваю, щоб покурити… це було 26, чи 27 січня, здається… Там «прилітало» тоді всюди. Я ніколи не забуду цього – я в місто не міг заїхати години дві – всі основні дороги обстрілювалися. І потім коли я вже закінчив свою роботу, проїхався по батальйонам, якраз у цей день були перші загиблі, в лікарню привезли Кизила (Андрій Кизило, боєць 72-ої ОМБр, що загинув під час оборони Авдіївської промзони – ред.), почали привозити перших хлопців… і потім з міста не міг виїхати ще години три. В сторону Карлівки – не виходить! В сторону Очеретяного – не виходить! В сторону Костянтинівської траси – повністю всі дороги обстрілюються! Якось вирвався… приїхав в Київ – знову в Авдіївку, тому що «замєс» від Авдіївки пішов по всіх напрямках… ну, добре, що тепер у мене є напарник!

Шлях у кінематограф через Схід

Віталік якось подзвонив і запитав, коли чергове відрядження, і попросив взяти в поїздку Володимира Яценка, Ярослава Ладигіна і Сергія Міхальчука. Це продюсер, режисер і оператор фільму «Дике поле» за книгою Жадана «Ворошиловград». Я з ними поїхав. Вони приглядалися до локації до другого фільму, щоб знімати «Інтернат», тобто, відповідно, потрібно було найти певну кількість локацій, які будуть схожі на Дебальцеве. Ми з ними три чи чотири дні нормально попрацюали, покаталися, я їх поганяв по Авдіївській промзоні, побігали під кулями – все у них було добре, отакі от очі, багато вражень… і ми повернулися в Київ, і буквально за декілька тижнів телефонує Володя Яценко, і каже – в мене тут знайомий режисер, дуже крутий, знімає фільм. І йому потрібен військовий, типаж як у тебе. Я кажу: «Володя, ти, ***нувся, чи що?! Де я, контужена твар, і кастинг?!» А він вмовляв, сходи, попробуй… я посидів, подумав… а чому б і ні?!

JF4A3460.jpg

У мене не було мрії зніматися в кіно, стати відомим, тим паче поїхати в Венецію на «червону доріжку». У мене була інша мрія – потрапити в історію України. Я посидів, подумав – а чому б ні? Сходив на кастинг, потім на другу зустріч з режисером і акторами. Вона вже, я так розумію, була формальна, тому що моя кандидатура вже була затверджена. Подзвонив режисер і сказав: «Чувак, нічого не плануй на лютий-березень, і трошечки квітень, ми будемо знімати фільм!»

«Атлантида» - це антиутопія. Україна в 2025 році. Нам вдалося перемогти Росію, ми виграли цю війну. Не помирилися, а виграли. У фільмі показується одночасно життя регіону і життя людини, як вона це все бачить. І наскільки їй складно вижити в цьому регіоні. Ми зачіпаємо три важливих теми. Це посттравматичний синдром, як тяжко із них справлятися. В нас на сьогоднішній день понад 300 000 людей потребують допомоги. Це дуже велика соціальна проблема. Друга проблема – з нашого боку понад 200 осіб числяться як зниклі без вісти. В кращому випадку, вони знаходяться в полоні. В гіршому – просто по-звірячому десь захоронені, їх потрібно буде знайти. Якраз робота «Чорного тюльпана» теж у фільмі показана. І екологічна складова, навколишнє середовище. Отруєні всі підземні води. Початок 2018-го, чи навіть кінець 2017-го – неподалік Єнакієво «сепари» затопили ядерну шахту, де проводили ядерні випробування. Мине 5-10 років, вся ця радіація разом із водою все одно просочиться вверх. І відповідно, сільське господарство на цій ділянці, споживання цієї води, воно буде категорично заборонене. Якраз усі ці теми ми вказуємо в фільмі.

Мій герой – людина, яка знаходиться на межі смерті, перебуває в постійні боротьбі з самим собою. Головний герой не може вирішити, що йому робити: покінчити життя самогубством, поїхати звідси, залишитися тут… а якщо залишитись, то чого? Це все закрито, це все поза кадром іноді знаходиться, іноді показується в кадрі. Наскільки тисне на цього соціум оцей, тому що навіть після війни ці люди, які на сьогоднішній день мріють про дружбу з Росією, вони залишаться! Ми їх як олівець із листочка, гумкою не зітремо. Вони залишаються, і головний герой знаходиться в режимі постійної боротьби. І це настільки йому емоційно, морально, фізично тяжко, що він постійно іде по лезу. Але потім все ж таки приймає для себе рішення і продовжує жити далі. Він вирішує, як жити далі.

Ми звикли дивитися голівудські блокбастери. Просто сидиш і дивишся картинку. Ти не думаєш, там все розказали. Навпаки, над цим фільмом потрібно думати. Це як грати в шахи: ага, що в цій сцені залишилося поза кадром? А чому він так зробив? А що це за квартира, куди вона пішла? А де його сім’я? А чого так було? І коли глядачу цей фільм вдасться отак от розібрати на декілька шарів, він зрозуміє повністю філософію цього фільму, що хотів показати режисер. Не просто дивитися на картинку, як Римарук роздягається і купається чи стріляє. А дивитися на картинку на 360 градусів, і вгору, і вниз, і в минуле, і в майбутнє. Тому це все цікаво.

Я боявся зніматися в фільмі. У мене був бар’єр, якийсь страх. Коли я побачив сценарій – побачив фразу «перемога», і будівництво стіни на кордоні «Україна-Росія», все, капець, кого треба зіграти?! Давайте, поїхали!

JF4A7006.jpg

У фільмі немає жодного професійного актора. Головні роді зіграли люди, які були на війні. Це Вася Антоняк із «Айдару», Людмила Білека, парамедик, Андрій Римарук, власною персоною. Всі військові справжні, місцеве населення справжнє. Патологоанатоми справжні. Це все знімалося в Маріуполі і біля Маріуполя. Декілька сцен дознімали в Києві, в Черкаській і в Дніпропетровській областях. Але основний «кістяк» фільму було знято на Сході України. Деякі сцені знімалися, було чудово чутно, як працює «сепарська» артилерія. І цим фільм теж цікавий. Його треба дивитися і реально думати над ним. Прем’єра в Україні, я думаю, відбудеться на Одеському кінофестивалі наступного року.

Мрії, що здійснюються

У мене мрія була – поїхати в Канаду. Це країна моєї мрії, це еталон географічної місцевості, де я мріяв би жити. У мене була мрія потрапити в історію України, але потрапити на «червону доріжку» - ми собі навіть не уявляли. Коли прийшла інформація, що нас запрошують на Венеційський кінофестиваль, це був капець!.. Я у Валіка (Валентин Васянович, режисер – ред.) питаю: «Є у нас хоч якісь шанси взяти хоч якусь нагороду?» Він каже: «Слухай, я не знаю, є у нас шанси, немає у нас шансів… але ми вже увійшли в історію України! Вперше за 76 років фільм чистого виробництва України показують на Венеційському кінофестивалі!» Вже на закритті фестивалю, коли йшла церемонія нагородження, я розумів, що кращий актор – не я, а Люда розуміла, що краща акторка – не вона, там виходили зірки світового кіно, ми сиділи поряд з ними! Хоакін Фенікс, той, що «Джокера» грав, ззаду Бред Пітт, Джонні Депп… і ти вже офігівший від того, що знаходишся тут! І коли називають «Atlantis» - кращий фільм – **ядь, істерика! Ми сиділи в четвертому ряді, я закричав так, що перші три ряди аж підстрибнули! Ну це було щось неймовірне!

Прем’єра була 3 чи 4 вересня, нагородження було аж 8-го. І на прем’єрі ми всі розуміли, що цей фільм має отримати нагороду, тому що реакція залу була неймовірною. Навіть коли ці уроди з російських ЗМІ підходили перед прем’єрою: «Прокомєнтіруйтє свій фільм, как можно такоє вранйо показивать, как ето вранйо воспрімєт Європа?!» Ми їм просто сказали: «Давайте поспілкуємося після прем’єри». Коли весь зал встав і 10 хвилин аплодував, вони не ризикнули до нас підійти. Тому що ми реально показали правду. І якраз цієї правди не вистачає Європі і світу. Ми показали ті проблеми, які реально на сьогодні присутні, і можуть бути в бути в Україні під час закінчення війни, і що може статися під час активної фази війни. Європейці, кінокритики ставили питання: «А це що, правда?» Так, це правда.

Ми зразу після Венеції полетіли в Торонто. Там фестиваль був не конкурсний. У мене там взагалі був культурний шок, це окрема історія. І вже в Торонто, коли ми після фільму стояли на сцені, питання-відповідь, режисера питають, як він сценарій писав, як йому спала на думку ця ідея, а чого 2025 рік… і в мене питали: як ви входили в роль? Я кажу: «Я не актор, у роль іноді легко було війти, тому що я грав самого себе. Але в майбутньому». Всі такі: «Гагага!» Мене це, сука, так зачепило!.. «А ви знаєте, - кажу, - хто я такий?! Я простий рядовий громадянин України. Але в мене буває іноді жорстка форма посттравматичного синдрому. Я іноді себе не можу контролювати. Тому що в мене є травма. У мене знайомі після війни покінчили життя самогубством. У мене на війні вмирали на руках люди». І більше питань не було. Але суть не в тому. Суть в тому, що Європа і Канада – у них є інформаційний голод, вони просто поверхнево дивляться новини про те, що відбувається на Сході України. Вони не аналізують ситуацію. В Венеції вже після нагородження ми ішли і нас впізнавали люди, вітали: «Класний рускій фільм!» - «Що-що?! Іди-но сюди!..» Бували такі моменти… Але суть в тому, що з нагородою, навіть не зважаючи на те, що вона є першою для України, нас не привітав ані президент, ані міністр культури. Режисера привітав Олег Сенцов. Це був неймовірний день, тому що ми отримували нагороду, це був день розвідника, в цей день звільнили моряків, в цей день звільнили Олега Сенцова! Це був просто день перемог!

Зараз фільм ще покажуть як мінімум на 15-ти фестивалях. Це буде Варшава, Відень, Сан-Франциско, багато-багато інших кінофестивалів. Десь на початку листопаду ми з Валіком летітимем в Токіо. Я хоч світ побачу (сміється - ред).

JF4A3735.jpg

Останній місяць для мене – це такий пекельний треш! Я вперше в житті літав літаком. Я вперше в житті побував в Європі, вперше в житті побував у країні, в якій я мрію жити – в Канаді. І в мене був культурний шок. Ми прилетіли в Венецію пізно ввечері, я просто речі кинув і пішов гуляти. Фестиваль проходив на острові Лідо, ми жили на цьому острові перші декілька днів, а вже потім переїхали до Венеції. Вернувся о пів на четверту ранку, на шосту вже завів будильник. Я встав без будильника хвилин за 15, вийшов на вулицю… я пройшов менше кілометра – і в мене просто потекли сльози! Як там живуть люди, чому ми так не живемо! Потім ще прилетів у Канаду – і все, у мене істерика почалася! Тому що Італії до Канади також дуже далеко, там ще краще. І це був реально культурний шок!..

Здобути незалежність

Вектор розвитку для України один – треба дуже багато вкладати у своїх дітей, це найголовніша інвестиція! Великий прошарок українців, які не розуміють, що таке поразка, що таке перемога. Вони не бачать майбутнього, їх влаштовує оте сіре буденне життя, в якому вони існують. Ми не живемо, ми зараз реально існуємо! Це я кажу після того, як я приїхав і побачив трошечки світ. Нам є куди іти і куди розвиватися. Коли нам вдасться вкласти дітям такі основи, як любов до рідної землі, повага до неї, і знати свою історію, тільки тоді ми зможемо те, що маємо на сьогоднішній день, цінувати і розвивати. На жаль, у нас великий прошарок людей цього не розуміє, він не цінує тієї землі, де живе, він її, відповідно, не любить, не бачить майбутнього. Він не знає, скільки страждань було, скільки намагань було здобути незалежність! Ми досі не здобули незалежність. Ми подумали, що ми сильні, і ми продовжуємо нею нехтувати. Зараз така ситуація, що нас ворог поважає. Тому що ми здобули суверенітет. І частково, певний прошарок людей має в душі і в серці незалежність особисту і держави. Але мені би дуже не хотілося, щоб ми цей суверенітет поміняли на Донбас. Тому що якщо ми поміняємося, ми почнемо дружити з Росією. А дружба з Росією – це втрата і суверенітету, і незалежності. І себе в тому числі. Тому коли ми дітям почнемо це вкладати, це буде щось неймовірне! Ми залишимо за собою таких сміливих, відважних патріотів, які в будь-який момент готові будуть до боротьби з зовнішнім ворогом за незалежність і суверенітет України.

Я жорсткий противник перемир’я, тим паче миру на тих умовах, на яких його пропонують зараз. Але навіть якщо це відбудеться, ця територія – це територія України. Цю державу з державними кордонами нам у спадок лишили наші батьки. Ми не маємо права від неї відмовитися. І я вважаю, що цей «апендицит», як кажуть деякі журналісти, повинен бути українським, тому що це не апендицит, а просто орган, який потрібно лікувати. Якщо ми візьмемо під контроль державний кордон, там почнуть діяти українські закони, працювати українські канали. Не дивлячись на те, що більшість там буде далі хотіти іти в Росію, ми своєю наполегливою працею повинні показати, що в Україні жити краще, ніж в Росії. Ці всі заводи, шахти, соціальні будинки, приватні будинки – це все потрібно буде відновлювати. Нам готові допомагати. На сьогоднішній день європейські, світові держави вкладають мільйони доларів, щоб відновити інфраструктуру в прифронтовий зоні. І вони будуть готові вкладати мільярди у розвиток промисловості й економіки Донбасу. Це навпаки краще, коли в Україну почнуть заходити гроші, люди будуть бачити можливість заробляти, буде створюватися ще більша кількість робочих місць, і люди нарешті почнуть повертатися в свої домівки, на свою рідну землю, де поховані їхні батьки і родичі. І все. Неможна називати Схід України «апендицитом»!

Терористів, що воювали проти нас, на окупованих територіях немало, причому нещодавно дивився сюжет – дехто з них навіть українською розмовляє! Що з ними робити? Якщо це його земля, і він хоче, щоб вона була «руской», то їде в Росію. Це Україна. Він із території України, і він має жити за законами України. Як вирішить закон?.. Це вже інше питання, питання до влади більше. Не тільки військові, під це попаде вся соціальна сфера! Візьмемо вчителів – ну ти ж не виселиш їх! Їх неможна виселяти. Їм сказати – змінювати історію України, викладати російською… Лікарів змушували катувати полонених... Решта соціальної сфери…

Це настільки глибоке питання, і коли ми говоримо про «перемир’я», мир, повернення Донбасу до складу України, на привеликий жаль, ні в попередньої, ні в цієї влади немає чіткого плану дій, хто що буде робити. Що будуть робити Збройні сили, що буде робити Державна прикордонна служба, тому що треба відновити кордон! Його треба мало що відновити, його треба не закривати, але посилити! Що буде робити МВС – у них роботи непочатий край! Міністерство інфраструктури? Що буде робити, в першу чергу, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство культури – і інші профільні міністерства! Я впевнений, що в жодному з перерахованих міністерств немає чіткого плану дій на випадок, якщо ми завтра прокидаємося – а тут у Путіна в голові щось перевернулося, і він дав наказ вивести звідти всі війська! І почнеться такий хаос! Я знаю на сто відсотків, такий план дій є в ЗСУ на випадок активної фази чи «зачистки» регіону. За інші міністерства я невпевнений.

Здається, в 2017 році поставили ретранслятор в Авдіївці – від фонду «Повернись живим», який показував українські телеканали. На рівні держави навіть елементарного не можуть зробити! Не можуть у прифронтову зону дати чітку, якісну українську телевізійну картинку! Про що може бути мова?! Треба проводити круглі столи, говорити на цю тему, слухати думки різних фахівців, думки громади… тому що повискакує купа радикалів, «всіх треба постріляти!» і тому подібне. Хто буде гасити всі ці емоції?! Це питання дуже хороше, але на привеликий жаль, над ним ніхто не працює. Це буде неймовірно багато роботи. На цій землі треба буде пахати 24 години на добу найближчих років п’ять.


Авторка: Олена Максименко, фото з архіву Андрія Римарука.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Фільм "Атлантида" здобув перемогу на Венеціанському фестивалі

Фільм «Атлантида» (Atlantis) українського режисера Валентина Васяновича переміг і став кращою стрічкою у програмі «Горизонти» Венеціанського кінофестивалю! Головні ролі у цьому фільмі зіграли справжні ветерани війни на Донбасі.