Від польових госпіталів до «поля» у кабінетах. Війна однієї лікарки

опубліковано: 15 лип. 2019 р.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора

Історія військової лікарки Оксани Романів унікальна і типова водночас – для жінок, які пішли на війну від самого її початку. Це історія війни і перемоги – окрім битви за життя поранених їй доводилося відвойовувати своє право бути на передовій, там, де потрібні медики-фахівці, потім і право бути командиркою підрозділу, а згодом вона взялася протистояти корупції в кабінетах.

На її рахунку – не тільки врятовані поранені, а й також низка непростих рішень, успішно розв’язаних логістичних задач, повага та авторитет серед військових. Сьогодні Оксана перебуває у декреті і признається, що щаслива в цій ролі. Ми говоримо, дочекавшись, коли засне немовля.

Працювати «в двіжусі»

До війни я була лікарем, працювала в Хмельницькій області в маленькому СМТ. Працювала у місцевій лікарні завідуючою терапевтичного відділення загального профілю. Це одне стаціонарне відділення, де лежали з різними патологіями. Коли я почала там працювати в 2013 році, там були ще педіатричні ліжка, і гінекологічні. Там лежали і діти, і вагітні – всі!

На Майдані я не бачила сенсу для себе під’їжджати на вихідні й бути там в ролі медика. Через те, що медиків там було достатньо, а людей, що потребували медичної допомоги до певних подій було мало. Я не встигла приїхати до початку активних протистоянь. Я взяла квиток попередньо на п’ятницю – це було 20 січня, приїхала ввечері. Причому, їхала в порожньому вагоні, оскільки квитки вже не продавали. А оскільки я взяла за тиждень – зі мною ще їхало, може, двоє людей в вагоні. І так щастя, що я прорвалася. Але тоді я була потрібна, і тоді якраз медиків бракувало. Не всі були готові працювати в «двіжусі».

Війна для мене почалася з подій післямайданних, із того, як друзів взяли в полон – я пам’ятаю, як я сиділа у Львові, психувала… Але я думала, що все це завершиться буквально за місяць. В травні-червні у мене вже друзі почали звалювати на фронт, а я все ще думала, що війна от-от завершиться. І в липні я зрозуміла, що нічого не завершиться, і що треба іти в військкомат і їхати туди. І от з липня почався особливий жах, як потрапити на фронт жінці. Я намагалася мобілізуватися через військкомат, але на мене дивилися як на якусь ненормальну, типу, чого ти сюди прийшла?! Потім я почала по знайомих моніторити, куди можна, познайомилася з начмедом сектору, з одним командиром із Нацгвардії, виявлялося, що жінці нікуди не можна. Бригада виїжджала кожного тижня, і там був дефіцит медиків, але коли чули, що це буде дівчина 25 років, казали, нє-нє, нам не треба!

І потім, коли я взагалі зневірилася у всьому, в кінці вересня я побачила сюжет по телебаченню про Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова (ПДМШ), одразу ж туди написала, і запросили мене на тренінг – я якось відпросилася в своєї адміністрації, що я хочу сильно поїхати на тренінг, що мені дуже треба, і я в жовтні поїхала туди, а в грудні я поїхала на фронт із першою ротацією.

Першого пораненого у мене не було, це була одразу гора поранених! Насправді вперше поранених побачила в лютому, на виході з Дебальцевого. В першій ротації я поранених не бачила, це була така пробна ротація, ми працювали в госпіталі в Курахово, оперував Макс (Максим Циганок, лікар-травматолог і на той час командир ПДМШ – ред.) із хірургами, а я займалася терапевтичними хворими. Оскільки в той час масових боїв і не велося, поранених майже і не було. Це були військові, але вони не були з пораненнями, вони були з пневмоніями тощо. А коли ми поїхали в лютому, попали якраз у такий період, коли війська виходили з Дебальцевського котла – там була гора поранених. Їх було настільки багато, і я була якраз тоді в операційній. Поранені лежали просто в коридорі, в передопераційній, були важкі, були в комі, не вистачало рук! Місцеві санітарки дивувалися, що я лікар, а збираю інструменти – у мене цих комплексів не було.

DSC_0662.jpg


Людмила – сімейна лікарка, в минулому хірург, мене швиденько навчила, як працювати операційною медсестрою, ми з нею двоє цілий день простояли як операційні сестри – тому що операційних сестер не було. Свою місію я виконала – я розуміла, що я потрібна саме там, в той момент. На трьох столах прооперували за добу 98 людей, поранених. Це просто жесть, це конвеєр! Ми зайшли о восьмій ранку в операційну, і вперше вийшли о шостій вечора на перекур і попити водички. Були дуже різні поранення. Були множинні осколкові, і вогнепали, і опіки, і воно таким потоком йшло все!..

Командирка «на слабо» і «Місто сонця» на «нулі»

Пізніше, буквально в кінці лютого, ми почали працювати в Попасній. Тоді в Попасній в лікарні залишилося троє лікарів. Всі інші виїхали. Попасна тоді нормально прострілювалася. Ця залізнична лікарня була буквально за 200-300 метрів від блокпоста. Військові медики там почали працювати по-моєму десь у травні… Теж бригада «хірург-анестезіолог». А до цього поранених рятували ми, і ті медики, які залишилися, не втекли, місцеві. У нас з’явилися класні точки – «Равлик» (позиція в селищі Первомайське біля Пісків – ред.), Троїцьке, Луганське – там, де стояли наші бригади.

Епічне все почалося в травні 2015, коли в один день я стала командиром всієї нашої бригади. Це так наші керівники між собою вирішили, і кажуть: «Оксано, ми тут подумали… а може, ти будеш замість Макса командиром?». Макс тоді пішов із підрозділу. Насправді, для мене то було дуже несподівано, але я так собі ніч із тим поспала, і вирішила число «на слабо», що треба погоджуватися, бо якщо я не спробую, то шкодуватиму.

Перші три дні зі сторони чоловіків… були такі протести-протести (сміється – ред.), типу нами жінка не буде керувати, якась діваха, ми тут дорослі дядьки. Двох прийшлося відправити додому. Вони там трохи натворили, начудили – ну як хлопчики. Типу, ми не хочемо, щоб нами керувала дівчина – підемо нашкодимо! Але буквально за три дні все втряслося, всі зрозуміли, що я не просто якась там слабенька дівчинка, всі почали працювати адекватно. Добре, що ми можемо так просто відправити людей додому – бо в ЗСУ командири би теж багатьох відправили, в них просто можливості немає.

Адміністративна робота, вона з одного боку легша, але насправді, навантаження було дуже велике! Я дуже мало спала. Зранку треба щось вирішувати, з третьої ночі мене «кошмарив» координатор по евакувації, постійно якась евакуація серед ночі, постійно когось потрібно забрати, когось на Харків абощо. Ну якщо не з третьої, то з п’ятої сто відсотків! Я була постійно на телефоні і постійно «на взводі». Зранку вставала, пила каву і валила на позицію. Щодня практично. Десь треба комусь щось привезти, десь щось вирішити, десь когось поміняти. То машина, по п’яте-десяте. Але це досить прекрасний період, я розуміла в той момент, що я переживаю щось чудове у своєму житті. Ну, і відповідальність, звичайно, дуже велика. Відповідальність я відчувала і діяла адекватно.

DSC_1226.jpg


Найкращі спогади – то наша ротація у селищі Золоте! Я поїхала у відпустку, а потім повернулася і мене з групою – медсестра, хірург, водій, - відправили в Золоте. Ну, ми самі відправилися з задоволенням – це така «супер-точка». І в нас склався просто чудовий колектив – ми жартували, що це «Місто Сонця», утопія… І ми собі там побудували цілу дачу. Нам дали великий «натівський» намет, щоб ми його там встановили. Але насправді, це абсурдна ідея була, тому що неможна встановлювати намет на відкритій місцевості – це приманка хіба що. Потім була ідея поставити намет в якомусь сараї з тирсою. Але тирса – при вдиханні мікрочастинки потрапляють у легені, і нам би за кілька днів настав капець. Вовчик, мій водій – він геніальний чувак, він зараз служить далі – він виміряв розмір ангару, кімнати в ангарі для машин, і цей намет «натівський» просто дюбелями вбили в бетон. І це була дуже вдала ідея! По-перше, бетонні перекриття захищали, нас не було видно абсолютно, всередині намету у нас потім був обігрівач здоровий; за наметом у нас був склад із медикаментів і інших корисних речей. Плюс Вовчик знайшов трохи цегли – щось розбирали там, ми купили цементу, і він вибудував душову – вимурував! І злив зробив – майстер на всі руки! У нас був теплий душ до пізньої осені – все своїми руками! А окремо ще перед наметом у нас була буржуйка, на якій ми готували їсти, був стіл великий. В наметі у нас були шафи імпровізовані, один хірургічний стіл, були якісь розкладанки. У нас було багато пацієнтів різних – чи з дрібними пораненнями, чи з захворюваннями, чи з осколками мідними від «болгарки» в очах.

Місце було таке, що пацієнтів там завжди вистачало. Там дуже вдало ми «приземлилися», дуже вдало! Зараз мені часто пишуть у фейсбуці мої колишні пацієнти – ми всі друзі. Я дивлюся – знайомі обличчя. Приміром, хлопці з «30-ки» пишуть, яких я лікувала – вітають з Днем Народження – приємно!

У статусі відсутності

У нас були проблеми з документами, це почалося ще в травні. Військові кажуть: дякуємо вам, працюйте, все класно, але наказ про залучення вас ми дати не можемо. Жодних документів, що підтверджують, що ви працювали з нами, теж. І так виходило, що ми працювали напівлегально, і що люди потім не будуть мати ніяких статусів, а якщо матимуть якісь поранення, ніяких пільг. Це добровольчий батальйон, але ми цивільні! Відрядження ми підписували у місцевих цивільних лікарнях теж. На початках був наказ СБУ про залучення нас всіх. Нам пощастило, ми маємо статус учасників бойових дій. Але це був єдиний наказ. Після того – все, ми «цивільні»…

Можна сказати, що всюди «нас не було». Починаючи з госпіталя – в Часовому Яру в травні заїхав Харківський мобільний госпіталь. У них бракувало і обладнання, і медперсоналу. І мої медсестри й лікарі покрили точно половину роботи на старті. Ну не менше! Ми працювали на рівних, і всі були нам вдячні. Але все одно, ми не домовилися про жоден документ про те, що мої люди там працювали разом із військовими. Про жоден!.. Навіть про похвальні грамоти якісь там! І дійшло в жовтні до того, що нам треба покидати зону АТО, повертатися додому. Я була готова працювати ще довго нелегально. Але в якийсь прекрасний день в листопаді приїхала делегація наша з Києва, і сказала, що за два дні ми звалюємо повністю, всі забираємося. Сумно було!..

ПДМШ продовжив роботу аж навесні, але медики тоді працювали більше як цивільні, вони працювали на блокпостах, на зарплаті… це зовсім інше! Вони працювали в цивільному одязі, і була домовленість, що вони військовим не допомагають, тільки цивільним! Потім підрозділ розділився, одні працювали з цивільними, інші – з військовими. Але теж це все було без документів. Тобто теж вони не мають ніяких статусів. До цього часу багато «моїх» пішло на контракт – у різні бригади. Насправді ті, хто хотів далі залишатися на фронті, ті підписали контракт і служать.

У пошуках нормального життя

Мені дуже хотілося нормально пожити – хоча б уперше в житті. Я ж тоді почала переводилася через Міністерство на Київ. Тому що я мала ще рік відпрацювати в селах примусово – у якості «плати» за навчання в університеті. Перевестися у мене не виходило, все затягувалося дуже. Я дуже легко впадаю у відчай, усілякі такі теми, вони мене дуже мучать. Мені завжди здається, що все втрачено, що нічого не вийде. Мені також пропонували іти на контракт, і я собі думала, що якщо не вийде, то підпишу контракт і по всьому. Але в мене вийшло перевестися. І більше того, у грудні 2015 року я познайомилася з Сергієм, волонтером, моїм теперішнім чоловіком, і все – який контракт, у мене любов! Мало того, що любов, та ще й живемо у різних містах! Він у Львові, я в Києві…

В мене почався етап «Львів-Київ» без упину… Рік я пропрацювала в лікарні Швидкої допомоги в Києві. Але я жила у Львові, працювала в Києві. Ввечері сідаю в потяг, їду в Київ, добу чергую, інколи дві – якщо з кимось поміняюся. Якось на три помінялася. І потім відчерговую, на 10:00 на «бла-бла-кар» і їду до Львова. І так інколи двічі на тиждень їздила. У Львові мала три дні вихідних, інколи два. Ну деколи лишалася в Києві, жила у подруг. Але переважно їздила до Львова. І так я прожила рік. Це рік був хороший, мені тепло про нього згадувати. Пішла на курси, захистила категорію – це у нас важливо. І звільнилася. Я тоді дуже переживала, боялася, що у мене у Львові не буде роботи. У Львові проблеми з роботою, насправді, якщо ти лікар. Мені порекомендували піти прямо до Управління охорони здоров’я, до Зуба (Володимир Зуб – заступник директора департаменту, начальник управління охорони здоров’я – ред.), на відкритий прийом, просто розказати свою ситуацію, може, він допоможе. Тим часом старший лікар в лікарні готовий був написати заяву та звільнити мені 0,25 ставки, чверть, щоб я хоч якось могла закріпитися десь і працювати. Буквально за кілька днів мені подзвонили, що пан Володимир хоче мене бачити. Я прийшла, і мене запросили до себе в Управління. Типу, у Львові роботи немає, давайте ви підете до нас на стажування, якщо вам піде, то попрацюєте в Управлінні. І так я потрапила в Управління. І до декрету, я рік пропрацювала в Управлінні державним службовцем, паралельно маючи практику у лікарні.В мої обов’язки входили скарги і комісія.

Це дуже тяжка робота для мене, дуже! Це найважча робота, яку я робила за життя. Найважче через те, що вона мені не подобалася. Дуже важко робити роботу, яка тобі не подобається. Я не відчувала, що я на своєму місці. Я думаю, що з мене хороший лікар, але поганий чиновник.

DSC_4138.jpg


Я хочу займатися медициною!.. Але я дуже вдячна, що в Управлінні мене прийняли, мені допомогли. У нас дуже хороший колектив, дуже маленький, але дуже працездатний і там працюють достойні люди. До цього я мала таке дуже віддалене уявлення про те, що таке держслужба, хто такі ці «корумповані чиновники», чим вони взагалі займаються, ці «бюрократи»?! А якщо ти починаєш працювати зсередини, ти розумієш, наскільки там складно, наскільки важливо дотримуватися норм. Це більше юридична робота, ти працюєш постійно з документами, з якимись новими наказами, постановами. Але це дуже класна школа, тому що в майбутньому я зможу стати організатором охорони здоров’я, головним лікарем або начмедом, я знаю, як все воно працює. Скільки би ти не читав про це, ти тому не навчишся. Треба вчитися зсередини.

Україні потрібні системні реформи, реальне подолання корупції. Корупція – це наша основна біда, мені здається, це залишки «совка». В плані моєї галузі, ми мусимо дійти до страхової медицини, у нас повинне бути зовсім інше державне фінансування медицини. Люди повинні платити за власне лікування. Не лікарю в кишеню. Всюди в світі люди оплачують медичну страховку, медичний поліс, і це нормально. І повинні дбати за своє здоров’я, а не так – я нічого не буду робити, а потім всі мене мають лікувати безкоштовно, бо в нас все безкоштовне. Ну це неправильно, це безвідповідальність. Люди повинні відповідати за свої вчинки десь перед собою. Не тільки лікар повинен нести відповідальність, але кожна людина особисто за власне здоров’я.

Можливо буде поборена корупція в медицині. Це така дивна корупція. Кожен ставить собі якусь оплату. Може було би добре, щоб було більше приватних закладів. Щоб була здорова конкуренція. От є державні клініки, от є приватні. І людина, маючи медичну страховку, може звертатися в той чи інший заклад, і тоді можливо і державні клініки були іншого рівня. Але іншого рівня вони можуть бути тільки тоді, коли кошти будуть приходити.


Додати коментар