Ветеранка-активістка: «Хочеться бачити суспільство без стереотипів»

опубліковано: 31 трав. 2019 р.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото: Олена Максименко; Олександр Заклецький


Вона курить стік за стіком на «айкосі», під очима – «маска панди» від недосипу, однак розповідає настільки жваво, що ти ніби бачиш усе це на власні очі. Катерина Приймак із позивним «Зойка», ветеранка добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», до війни і революції вивчала культурологію в Університеті ім. М. Драгоманова, працювала медіаторкою в PinchukArtCentre. На війні була в 2014-2015 роках, працювала в Пісках і на шахті Бутівка. Після повернення і адаптації зайнялася громадським активізмом, зокрема створенням Жіночого ветеранського руху. Окрім цього, Катерина бере участь у «ветеранській дипломатії» - нещодавно вернулася з Нью-Йорку, де розповідала про українсько-російську війну на сесії ООН.

"...Після Майдану був сильний підйом громадянської відповідальності, відчуття єдності. Я потоваришувала там із хлопцями з «Правого сектору». Коли Майдан скінчився, я працювала в арт-центрі, вони проходили навчання на Десні, перші хлопці вже поїхали на фронт. Один зі знайомих отримав поранення в легені, якраз в районі аеропорту. Я вирішила його провідати – він виписався і вже мав їхати на базу біля Дніпра.

Ми з подругою з вирішили спершу заїхати в Донецьк. Це було 4 серпня 2014 року. Цікаво було побачити на власні очі, що відбувається. Вразило, що місто абсолютно порожнє. Майже не було людей, в магазинах не було продуктів. Ми пішли до облдержадміністрації, там було теж порожньо, якась тітонька поливала на клумбі дуже красиві троянди. Мене це дуже вразило, ці троянди, і сама адміністрація. Під нею стояв жахливий, з величезною бородю, схожий на чеченця, чувак. Він був озброєний. Стіни були всі помальовані словами «ДНР», «Росія» і так далі. Ми відійшли. А моя подруга говорить лише українською – вона з Луцька. Я їй тоді сказала: «Наталко, ти тільки вдавай, що ти німа! Просто не відкривай рота!» У нас не вийшло, нас почув якийсь чувак, він підійшов, ми від нього відкупилися пляшкою пива… Він був у цивільному, трохи п’яненький, був явно симпатиком «ополченців»… Він ніби не погрожував, але викликав недовіру. Ми ж чули вже, як брали полонених…

Ми зайшли в «Львівську майстерню шоколаду». Там було порожньо. Ми здивувалися: «А вас що, не закрили?». А вони нас обслуговують українською! Кажуть: «Та ні… От, до нас Гіркін вчора заходив, він тут неподалік десь тусується…». Ми випили там кави, посиділи на порожньому дитячому майданчику… Враження від порожнього міста було дивним. Вже були перші обстріли, вже звідки поїхала мистецька платформа «Ізоляція», там був погром. Ми хотіли подивитися на воронки в Київському районі. А Київський район – це якраз біля аеропорту. Я на той момент була дезорієнтована, не знала, де Київський район… Я навіть бачила аеропорт здалеку, але не зрозуміла, що це він – я новини читала здебільшого в ФБ, картинки не бачила… Після того ми зайшли в «Челентано». Там було більш людно, сиділи троє до зубів озброєних найманців. У них вся амуніція, автомати. Скорше за все, це були росіяни. Такі прямо «красунчики», високі, на підбір! Вони поклали автомати, пили біле винце, щипали на дупи офіціанток… Воронки ми побачили. Були там люди, в яких відчувалася така їдуча, деструктивна радість, типу як «танці на кістках».

DSC_1793.jpg

Ми їхали на останньому потязі з Донецька. Наступного дня залізницю перекрили. Замість трьох чи чотирьох годин ми в Дніпро їхали десь вісім чи дев’ять годин. Було більше людей ніж місць. Були люди з килимами, з собаками, і вони дивилися так... це було таке видовище драматичне. Війна для мене мабуть почалася, коли я бачила тих людей, що стояли в потязі і дивилися у вікно. Це один із найяскравіших образів про те, що таке війна. Коли люди вимушені тікати зі своїх домів.

Просто хотілося щось робити...

Я поїхала на базу, подивилася, як там усе функціонує. Мене там багато хто знав ще з Майдану. Потім я приїздила туди ще кілька разів. І, коли їхала вже востаннє, я вирішила, що я залишаюся. Я повідомила на роботі, що їду туди. Колеги були шоковані, але вони мене дуже підтримували. Я звільнилася і приїхала на базу.

Просто хотілося щось робити. Мій друг, що дружив із Яною Зінкевич (засновниця і командирка медбату «Госпітальєри» - ред.), познайомив мене з нею. У мене не було навичок парамедика, але я сказала, що швидко вчуся, що я готова, маю бажання. Яна взяла мене. Одразу почалося навчання, «Patriot Defense» привозили інструкторів. Вони дуже допомогли, подарували стільки рюкзаків! Майже у кожного медика був такий рюкзак, а пізніше у всіх, навіть у деяких бійців!

Перший виїзд – середина листопада, мене доєднали до групи парамедиком, тоді були активні бойові дії. У нас було дві групи. Я приїхала, думала, освоюся, піду поставлю чаю… і одразу бухнула міна поруч – я бігом у підвал… Це були Піски, позиція «Бомж-підвал». Я мала лишитися з групою на зміну. Ми приїхали, одразу ї**нуло, за 5 хвилин прибігла наша команда пішки – бо розбомбили нашу машину з медикаментами, які ми привезли. Вони ще якось вивезли поранених – одна швидка поїхала. Нас було багато в тому підвалі, десь 10-11 осіб, це був активний цікавий день, всі ділилися враженнями… В якийсь амбар потрапила міна – вони з берців і кросівок витрушували зерно…

Перші мої поранені – їх було багато в певний період, але не важкі. Це були здебільшого осколкові поранення в різні частини тіла. Не було якоїсь «жесті». А потім пішло поступово «по наростаючій». Я морально готувалася до цього… Ми всіх поранених довозили живими, якщо вони й вмирали, то вже в госпіталі. Якраз система евакуації була дуже гарно налагоджена, «Равлик» - як пересадочний пункт (позиція в селі Первомайське біля Пісків – ред.). Возили в Покровськ (тоді Червоноармійськ). Живі враження – коли ми біжимо, а міни лягають отак паралельно нам. А ти біжиш, прибігаєш, і розумієш, що тебе викликали в паніці – бо там був труп, і це було одразу зрозуміло – проламана голова… Ми ризикували чотирма людьми, щоб приїхати і констатувати смерть…

Найважче давалося чергування. Треба було не спати вночі, це дуже важко для мене. Хлопці часто підміняли мене на чергуванні, і я дуже їм за це вдячна. Це як «позитивна дискримінація». Я намагалася тримати себе в руках, але вони інколи самі пропонували… пояснювали це тим, що медик має бути завжди виспаним, однак чоловіки-медики не пропускали чергування, а я пропускала іноді. Навіть соромно це казати… А коли в нас був інший медпункт, ми були в підвалі, а чергувати треба було ззовні, в гаражі, в машині, і ти сидиш – темно, страшно… рація працює – вона всередині не працювала… мені весь час здавалося, що прийдуть сеператисти-розвідники… Мені давали автомат на чергуванні, коли було страшно, то спати й не хотілося! А коли чергувати доводилося в підвалі, там «буржуйка», вона хоч і виходить назовні, але все одно дим потрапляв і в приміщення, і ти сидиш там як прикумарений, при свічці – не заснути дуже важко! Якщо казати відверто – то ті дівчата, які поруч зі мною, я з ними не стою взагалі на одному рівні! Через це я б ніколи не пішла в ЗСУ. Тому що там багато правил, там ця дисципліна, порядок…

"Я до війни себе не пам'ятаю..."

Звісно, всім важко даються втрати. Нам щастило, в «Госпітальєрах» не було втрат – нещодавно лише була перша бойова втрата. Все інше – нормально. Людина адаптується до всього. Так, незручно митися, є ще купа мінусів, але до всього звикаєш…

Мені війна снилася за весь час три чи чотири рази. Але буває, якісь образи спливають у пам’яті, голоси, запах повітря, якісь тіні-світло… У нас стільки було веселощів і приводів посміятися! З нами їздив режисер-документаліст (Євгеній Титаренко, позивний «Режисер», або «Режик» - ред.), він перед поїздкою вмикав камеру. І ми помітили закономірність, що весь час, як тільки він вмикав камеру, то нашу машину танк переїхав, то ще щось сталося… Ми почали сміятися, що ввімкнути камеру – це майже як «смотри-как-я-умею», або «я-сто-раз-так-делал». І якось ми в машині співали пісню «Доктор едет-едет, сквозь снежную равнину…», і Режик вмикає камеру. Я кричу: «Ні-ні, не вмикай камеру!» - ми починаємо ржати, і тут ми розуміємо, що нашу машину уже обстрілюють! І ми такі: «Гагагага!» - регочемо вже напівістерично. І таких моментів можна згадати купу!

А от є один момент, який мені в пам’яті закарбувався. Він болісний. Іноді виникає перед очима, але це не погано – треба пам’ятати і про таке… в ДУК був друг «Правий», йому було 19 років. Ми познайомилися з ним на базі. Потім у нас був важкий день, було двоє поранених тяжких, двоє нетяжких, і двоє 200-их. Це було після аварії, коли нас переїхало танком – у мене був бланш під оком, ребра боліли, руки-ноги, і я відпочивала на «Равлику», в жовтій зоні, кілька днів дали мені на відновлення. Але тоді всі були задіяні, хоча мені й було погано. І коли цей кіпіш з пораненими закінчився, всіх витягли, стабілізували і відправили в госпіталь, біля бані я бачу, що лежить мішок чорний. Ми підходимо, відкриваємо – я бачу обличчя цього «Правого», з яким спілкувалася кілька днів тому… Це у мене як фотографія, як відео перед очима.

Я до війни себе не пам’ятаю. Я люблю посміялися, пожартувати… можливо, мене інші, та і я сама себе вважала більш легковажною. Але ця легковажність зникає, коли треба працювати. Я пам’ятаю, коли я приїхала на базу і сказала, що хочу лишитися, хлопець, із яким я спілкувалася, сказав: «Їдь додому, ти дівчина, тобі там не місце, ти нічого не зможеш! Ти дуже легковажна, несерйозна!» Мене це образило, і я сказала: «Ну, подивимось!». Подивилися, тепер він визнає, що був неправий. Вчишся цінувати якісь дрібниці; цінувати спільноту – там всі різні, але ви всі відчуваєте якусь єдність, навіть якщо ти не знаєш його по імені, знаєш, що він тобі – підтримка. От цінність спільноти з’явилася, розуміння цієї цінності. Цінність життя…

Я покинула «Госпітальєри» після кількох ротацій на шахту Бутівка. Там було жорстко, коли ти не можеш навіть вийти з підвалу, коли твій друг «Лисий» ставить чайник, і в чайник прилітає осколок… мені почало здавалося, що везіння, фарт – вони не вічні. Мене мабуть ця шахта трохи підламала, я була і так втомлена… Дуже часто панічні атаки викликані якраз цим підсвідомим великим страхом смерті. Не в усіх випадках. Там на війні ти визнаєш, що є доля, і що якщо тобі судилося там померти – то так і буде. Не те що ти цієї смерті прагнеш, але ти її бачив, і не так її боїшся, просто прйимаєш…

"На роботі ніхто не знав про мене, доки до мене туди не прийшли і не дали медаль"

Після шахти деякий час була на базі, були ротації у інших, там було трохи затишшя. Я тоді завела собі стосунки, і він мене питав: ну коли ти збираєшся вертатися? Я ще деякий час їздила, мене все влаштовувало, я казала, що повертатися не хочу, після шахти почала займатися вишколами. І був тиждень вишколу, і на два тижні я повертаюся додому. Я насправді не дуже різко пішла. Два місяці у мене були на таку «розкачку»… я була втомлена, в постійному стані роздратування. На Бутівці тоді було дуже жорстко, туди треба було їхати через «Зеніт», по дорозі, що повністю прострілювалася. Коли ти там і тебе обстрілюють, то ще таке. Але коли ти в машині, і з тобою поранені, ти переживаєш за життя поранених, за команду… тим паче, я була кілька ротацій керівником групи. «Госпітальєри» тільки заїжджали на «Бутівку», і поки нас не було, там була купа поранених, яких вивозили військові. Ми приїхали на ротацію – і все, тиша, тиждень – жодних обстрілів! Я раділа, думала, оце щастить! А потім у посестри було весілля, мене з Бутівки забрали на три дні, я мала потім повернутися – групу навіть не укомплектовували ще однією людиною. І за ці три дні були знову поранені. Мене трохи «накрутило» це – поки ти там, нічого поганого не відбувається, якась ілюзія фартовості… У мене були дві чи три ротації на шахту, вони були дуже важкі, хоча поранені там у мене були неважкі. А коли я поїхала звідки, «Дощ» помер, «Тристан» отримав кулю в око, понівечило йому обличчя…

Коли Женя Титаренко знімав фільм, ми з ним знімали ролик про «Госпітальєрів», приїжджали чуваки з СТБ. Ми з ними познайомилися, мені це вже тоді цікаво було, хотілося працювати на телебаченні в кастингу. Ми з ними з’їздили ще на фестиваль «Захід», і мені сказали: «Приїжджай, знайдемо тобі місце у відділі кастингу!» Я відправила туди резюме, якийсь час вони мені не дзвонили… П’ять днів після повернення з фронту я дивилася «Гру престолів», я не вставала, не мила голову, у мене було щось схоже на депресію, нічого не хотілося робити, я просто втикала в серіал, де всі одне одного вбивають і одне одному зраджують. Потім мене запросили на співбесіду, за два-три тижні мене влаштовували. Я одразу пішла працювати. Але там мені зовсім не хотілося розповідати про себе. Там ніхто не знав про мене, поки до мене не прийшли на роботу і не дали медаль. У мене було якесь відторгнення, я спілкувалася лише з Женею, бо він також пішов з «Госпітальєрів», у нього були схожі емоції, тип паче, я працювала з його друзями.

Мені здавалося, що краще ніж я, ніхто не адаптувався. Але мені пощастило – я знала, чим хочу займатися – це вже мінус 50% твого ПТСР, а інші 50% - це відторгнення, роздратування. Військові – мені зовсім не хотілося себе з ними асоціювати, дивні відчуття були. Був момент переосмислення: біля «Батьківщини-матері», мені погано стало від зброї, щось типу панічної атаки відбулося. А потім враз полегшало. Я ніби випустила негатив, який тримав мене. І наче наново народилася. Потім ще трохи пропрацювала на СТБ, і мені запропонували долучитися до «Невидимого батальйону», і я сказала: «Так, з радістю!». І після того вже все пішло-поїхало, я в купу проектів залучена… але якби того переосмислення не відбулося, я б не погодилася.

"Вектор розвитку українського суспільства має бути заснований на повазі, дотриманні прав людини"

Хочеться зробити країну кращою. У чому запорука успіху? Аби кожен чесно робив свою справу, намагався добре навчатися, поважати інших. Проект мені це дає. У нас ідеальний колектив, ми всі один одного любимо, поважаємо, бережемо. Ми разом робимо спільну справу. Так, фінансово мені стало гірше жити, у мене багато проектів, які «вистрелять» можливо потім. Але тим не менш, ми робимо суспільно-корисні справи про відмову від стереотипів. Ми своїм позитивним прикладом ніби говоримо людям: «Просто живи, працюй, цінуй кожен день, роби Україну кращою, і ми переможемо цю систему цінностей Росії, Радянського союзу». Нас трошки менше, на жаль… Мені цікаво те, що я роблю. Я феміністка з третього курсу університету, гендерна тематика мене завжди цікавила. Зокрема мене цікавить кіновиробництво, я працюю паралельно в різних проектах – роликами займаюся... Я тут займаюся тим, що я люблю, в оточенні тих, хто розділяє мої погляди, і це все відбувається у вільному графіку, який я сама собі формую!

Вектор розвитку українського суспільства має бути заснований на повазі, дотриманні прав людини. Звичайно, це західна модель, західний напрямок. Хочу бачити суспільство без російського впливу. Це дуже важко. Люди, що мають якісь стереотипи в голові – від них дуже боляче позбавлятися! Я пам’ятаю, як нас від патріархальних стереотипів Наталія Монахова позбавляла – ми дуже агресивно на неї реагували! Потім вона найшла шлях до мене і решти одногрупників. Це моя викладачка, яка зробила нас всіх феміністами і феміністками. Хочеться бачити суспільство без стереотипів.

Мені дуже сподобалося в Америці: ти йдеш по вулиці, людині посміхаєшся, вона тобі посміхається. В мене тут навіть рот не повертається, я не хочу посміхнутися і не побачити цього у відповідь! Я вже тренувалася… хочеться бачити щасливих людей, які посміхаються! Але особливість України в чому: тебе обхамлять, обматюкають, але коли тобі буде потрібна допомога – тобі її дадуть. А там тобі посміхаються, тебе поважають, ти сам по собі, ніхто до тебе лізти не буде, заважати не буде, ти нікому не будеш заважати, але якщо з тобою щось трапиться – всім буде байдуже. У нас таке суспільство парадоксів. А якщо в наше суспільство додати ці посмішки, привітність, емпатію – буде щось близьке до ідеалу!

Ми робимо корисні справи, ми говоримо про жінок на війні. Мої побратими знають, що їм там місце, вони поважають тих дівчат, які були з ними. З цього боку не чула закидів. Коли щось роблять покидьки типу «Нацкорпусу», наприклад, це просто неприємно ранить не тому, що щось кажуть про тебе, а тому що взагалі існує така клоака з такими поглядами, такими цінностями, з такою неповагою до життя, до особистості. Я за те, щоб у суспільстві кожен поважав межі, щоб пам’ятав, що його свобода закінчується там, де починається свобода іншого… Я взагалі проти будь-якої радикалізації. Бо ми знаємо, що немає чорного і білого, світ складається з напівтонів. Будь-який радикалізм відкидає право на інакомислення і плюралізм думок. А я проти цього – в будь-яких проявах, лівих чи правих чи релігійних. Кожна ситуація не має якоїсь універсальної відповіді, кожну ситуацію треба розглядати зблизька.

Перше, що нам треба зробити в усіх питаннях – це позбавитися російського впливу. От це дуже складно, я не знаю, як це зробити! Ми над цим працюємо… Друге – це реформа усіх наших систем, особливо правоохоронних, силових структур. В нас Міністр внутрішніх справ користується послугами радикального суспільства – це той самий орган, який має нас захищати від насилля!.. Якби ми позбавилися впливу Росії і здійснили ці реформи, то в нас і не було б потреби в радикалізації. Люди за рахунок розуміння позиції іншого і могли б об’єднатися! Бо ми всі різні. Але якби всі дивилися в сторону України – навіть не Європи! – було би класно. Але в нас досі є частина людей, які дивляться в бік Росії. Окрім впливу Росії, є ще одна глибока проблема, це відсутність освіти. Як казав Черчіль, всі війни виграються за шкільною партою. Відсутність освіченості, вона теж штовхає на деяку радикалізацію. Три слони, на яких стоїть суспільство: освіта, відсутність іноземних впливів, і реформи… Всі урядові структури потребують змін. Є ті, де відсутність реформ небезпечна для життя – Міноборони, МВС, МОЗ, Міносвіти…


Додати коментар