Позивний «Француз»: Я б дуже хотів, щоб наша країна еволюціонувала

опубліковано: 10 вер. 2019 р.

До війни і революції Віктор Пилипенко із позивним «Француз» жив і працював за кордоном. Однак покинув комфортне життя, аби стати на захист у критичний для країни момент. На фронт пішов добровольцем і провоював там у найбільш «гарячій» фазі. По поверненні долучився до правозахисної громадської активності, зокрема організував фотовиставку, присвячену людям ЛГБТ на передовій. «Француз» розповів про досвід війни, цінності і боротьбу за них на мирній території.

До війни працював у різних сферах, але за фахом я перекладач – англійська та французька мова. На Майдан приїхав із Еміратів – я працював там у сфері торгівлі, був там понад рік. Звільнився для того, щоб вступити в Самооборону Майдану. Це було в лютому, вже була, фактично, розв’язка – я застав найбільш «гарячі» події.

А після того пішов в добровольчий батальйон «Донбас». Я проходив строкову службу – мене призивали до тероборони... Але в результаті сидів вдома, чекав на повістку. І вирішив подати анкету в «Донбас». Чому не інший підрозділ?.. Мені він здавався найбільш адекватним, найбільш народним. По-перше, він був найпершим із добровольчих батальйонів, туди хлопці ішли звідусіль. Комбат Семенченко з тоді ще незіпсованою репутацією також здавався адекватним. У нього не було таких загонів радикальних, як в «Азові» абощо. Це мене повністю влаштовувало, і я пішов туди.

Я офіційно числився як стрілець-санітар. Виконував обов’язки, фактично, санітара – парамедиком я себе назвати не можу. Евакуйовував із передової поранених. Проходив навчання у «Patriot Defense» - ще Уляна Супрун тоді давала нам перші курси, навчала нас тампонувати рани тощо. Також був штурмовиком, тому що це був штурмовий взвод, стрільцем звичайним, і гранатометником – СПГ-9. Так багато обов’язків – тому що не було людей. Особовий склад – це проблема номер один на фронті. Тому доводилося не досипати і обіймати купу посад…

12933055_254185501595436_2885013949802970569_n.jpg

Служив майже два роки. Вересень 14-го – і до квітня 16-го. Дату демобілізації, чесно кажучи, не пам’ятаю. Воював на Луганщині – ще до Дебальцевського котла. Це таке було – зачистки, в основному, без особливих зіткнень. Мирна Долина (селище Попаснянького району – ред.) – була справді мирна. Потім нашу роту перекинули в Широкине. 14 лютого десь ми туди увійшли, і ми Широкиному пережили півроку боїв. Це були найінтенсивніша фаза, найтриваліша компанія, яку батальйон «Донбас» провоював – наша рота пройшла її всю.

Перший бій – це була подія, насправді, трагічна. У тумані частина нашої автоколони відірвалася, і перша частина, в якій мені пощастило бути, доїхала до позиції «Маяк» - височину, а друга частина колони поїхала прямісінько на позиції ворога. І там загинув наш старшина, «Цар», загинув наш «Усач», Євгеній Тельнов – зараз Герой України посмертно. Той, який в Іловайську два танки підбив. Там іще були поранені – Святослав із відірваною рукою, воділа поранений… і «200-ті»… А ми потім займали свої позиції, і в нас не було ані боєкомплекту, тому що БК весь заїхав із другою частиною колони, ні медикаментів не було, тому що їх ми погрузили на той КРАЗ із боєкомплектом… фактично ми на позиції зайшли ні з чим. Оце був перший день участі в гарячій такій війні.

А там уже починалися обстріли абсолютно дикі. Добре, що на підмогу потім підійшли морпіхи. Ми думали, що нас просто зметуть. Один підрозділ, що лишався з нами, його дезорієнтували, це був взвод, який мав нас підтримувати з тилових позицій. До командира вийшли на мобільний зв’язок, представилися кимось із штабу, сказали, мовляв, ви в оточенні, мало не «здавайтеся». Той почав відступати. І таке було. І в нас «оголилися» ще й тилові позиції. А ми знали, що ДРГ могли легко зайти до нас фактично в тил. Наш командир розставив АГС-ників дуже вдало, ми відбивалися нормально. Це такий був перший бій – повна жопа!.. Потім під’їхали морпіхи, почався обстріл. А вони занадто щільно одне до одного поставили техніку. І обстріл із звичайнісіньких «80-ок» (калібр мінометних снарядів – ред.) почав влучати в цю техніку, вибухнув КРАЗ із соляркою, із нашими особистими речами, потім це все перекинулося на техніку з боєкомплектом, це все почало вибухати… це таке пекліщще було!.. Сюрреалізм такий, насправді!..

Найскладніше на війні дізнаватися, що хтось помер, насправді. Тобто це завжди такий стан… я його для себе в голові порівнюю – є такий фільм радянський «Іди і дивись». Там є момент, коли хлопчина, головний герой, іде, і в нього відсутня бідь-яка міміка, і глядач може відчувати його стан. І от мені здається, що ми всі пережили більше чи менше пережили такий стан, такого повного – я не знаю, як описати це відчуття… повного шоку… Наша рота дев’ять чоловік втратила.

54080426_1920140134776177_8050763677768351744_n.jpg

Повернення відбувалося доволі сумбурно. У нас був певний період політичної тяганини, коли добровольців намагалися втягувати в політику, коли нами хотіли користуватися негідники. Ми організовувалися зі звичайними бійцями, намагалися цьому протистояти. Це дуже нас виснажило, насправді, тому що ця система дуже корумпована – верхівка Національної гвардії, спаяна з певними політиками і з певними інтересами. Найжахливішим було те, що в списки на «бойові» в те саме Широкине вписували всіляких генералів митниць, наприклад, щоб їх «відмити» від люстрації, і так далі. І ми розуміли, що в це втягнуті командири різних рангів, і навіть ті, хто пішов добровольцем, це нас дуже обурило, і починали свою боротьбу, запрошували журналістів… і в такому стані відчуття повної несправедливості багато хто повернувся в цю реальність, цивільну, побачили відсутність основних змін, що не посадили винних у злочинах на Майдані. Довгий час не могли відійти від батальйону, продовжували ним займатися, відбілювати його репутацію, говорити, хто негідник, хто правий… Тривалий час пошуки роботи… сумбур…

Зараз я редактор на телевізійному майданчику, знімаємо серіал – дуже прикольно! «Реальна містика» називається, він смішний, для дітей. Я кайфую – серіал україномовний, і він розвіює містику. В кожній серії ми доводимо, що ніякої містики немає. Тобто це така просвітницька місія, на совісті мене дуже спокійно. А друга моя робота – нещодавно пішов працювати на півставки в громадську організацію «Точка опори». Я зараз в проекті, ми оформлюємо освітні курси для психологів, соціальних працівників, дітей з інтернатів та їх батьків, направлених на боротьбу з булінгом, на боротьбу з сексуальним насильством, і з просвітою в сфері ЛГБТ у тому числі.

Для мене боротьба за права людей – це продовження боротьби, тієї, яку ми почали ще на Майдані. Це для мене європеїзація мого народу, суспільства, часткою якого є я. Я б дуже хотів, щоб наша країна еволюціонувала. Щоби ми досягли рівності у правах для громадян і разом з тим – рівності у можливостях. І коли я сказав, що я гей – я фактично показав суспільству, що незалежно від національності, від сексуальної орієнтації, люди захищають країну на фронті, і ЛГБТ, геїв на фронті дуже багато. Ми всі захищали права тих людей, які залишалися тут у мирних містах. І це дуже важливо пояснювати іншим, для того, щоб зробити таке «щеплення» суспільству від тиранії, від диктатури церкви, наприклад, від диктатури якихось соціальних груп, які хотіли би обмежити в правах інших людей.

Саме ЛГБТ-військові можуть стати цим «містком порозуміння». Насправді, ЛГБТ і ветерани однаково принижені в правах! Із людьми «по той бік барикад» я так само спілкуюся – чимало з них вдалося переконати в тому, наскільки вони були неправі, коли закликали убивати геїв або принижувати нас у правах. Насправді треба пояснювати, що ЛГБТ-люди не несуть ніякої загрози, що вони так само воюють на фронті, це патріоти, що вони говорять українською, вони не проти мови й державності, а навпаки – обороняють її. Показувати своє обличчя їм треба. Розмовляти. Як тільки ультраправі це бачать, у них відбувається певне переосмислення, уходять всі ті страшилки, якими вони жили до того – в основному, це страшилки сіє пропаганда «руского міра». ЛГБТ для «руского міра» - ворог номер один. Таке враження, що вся війна і весь «рускій мір» взагалі стоїть на гомофобії. Першу загрозу вони бачать у геях та лесбійках, і вони про це скрізь говорять: «От Америка прийдьот, она всєх ваших дєтєй сдєлаєт геями!». А наші часто мавпують це.

40524073_514696938955047_5571794217639870464_n.jpg

Існує, до речі, дуже цікава статистика: тільки 5% населення України коли-небудь бачила живого гея чи лесбійку, які відкрито їм про це казали. Решта людей, які кажуть, що вони не сприймають ЛГБТ, що вони проти шлюбів, вони ніколи в житті не бачили, не спілкувалися з живими геями чи лесбійками. Тобто, люди взагалі не знають, що це за «вид» такий, і живуть стереотипами.

Ще проблема низького рівня сексуальної освіти. Проблема номер один – це те, що її немає в школах на належному рівні. Читаю зараз хорошу книгу «Ми – це наш мозок» Діка Свааба, це нейробіолог. І він присвятив кілька розділів темі ЛГБТ – він говорить про те, що це біологія, людина такою народжується. У геїв та лесбійок збільшені якісь перетинки, гіпоталамус відрізняється від гіпоталамусу гетеросексуальних людей. Це чиста біологія, ти цього не зміниш, насправді. Якщо ти народжений гетеросексуальною людиною, тобі нема чого боятися. Навіть якщо ти виростеш у родині гомосексуалів.

Хотів би бачити українське суспільство суспільством рівних. Для цього нам потрібна система правосуддя, ефективна поліція, яка би нас захищала, для цього потрібні реальні реформи в міністерствах. Друге – це сексуальна освіта для дітей, щоб знали уже в пубертатному періоді, що таке гендер, що таке власна сексуальність, що були геєм чи лесбійкою – це норм. Це б дуже допомогло би багатьом стати щасливими, відчувати звичайну людську радість ще в ранній юності. Я про це говорю, тому що я сам переживав цей період дуже важко. Сприйняття себе як гея розтягнулося на роки, і так зазвичай і трапляється. Особливо, коли навколо всі кажуть про те, як це неправильно і ненормально. Зараз уже легше, є інтернет. Я 86-го року народження, я не мав таких комунікативних інструментів, на жаль, був дуже ізольований. Я вимушений був жити з усвідомленням того, що я гей, дуже довгий час наодинці. І я знаю, яке це маленьке пекло, насправді, і скільки дітей переживають точнісінько те саме, і я знаю, що багато хто з них буде змушений одружитися з жінками і прожити дуже нещасливе життя. І цьому треба запобігти. Тому що мова йде про людські життя. Реформа, сексуальна освіта, рівність – отакою я бачу нашу Україну. Це називається демократія. Ми робимо для цього все можливе, наше громадянське суспільство доволі активне, насправді!..

Аби не опускалися руки, треба бути екзистенціалістом, вміти насолоджуватися життям. Розуміти, що, коли ти саджаєш дерево, воно не виросте наступного дня. Ту роботу, яку ми робимо сьогодні, можливо, ми не застанемо її плодів за свого життя, або за своєї молодості. Але ми обов’язково застанемо її плоди або в старості, або ж наші рідні й близькі застануть, діти – житимуть у значно кращому світі.


Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора, а також із особистого архіву Віктора Пилипенка


Додати коментар