Позивний "Джейн". Війна за адекватність

опубліковано: 5 лип. 2019 р.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора

Від культового книжкового видавництва до позицій під Пісками, а звідки – до команди реформаторів МОЗ – саме таким виходить маршрут Олени Шарговської, парамедика-добровольця з позивним «Джейн». Війна – ще той сценарист, не шкодує фантазії, складаючи з пазлів долю як країни, так і кожного її мешканця. Консультант із комунікацій у Міністерстві охорони здоров’я, ветеранка батальйонів Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова (ПДМШ) і «Госпітальєри», Олена розповіла про те, що означає бути в потрібний час у потрібному місці, про заборону жінкам служити у лавах Збройних Сил та про вектор адекватності для розвитку суспільства.

«Правильну двіжуху треба підтримати»

Десять років працювала у видавництві «Факт», потім, коли звідти пішла, брала на редагування книжки як фріланс. Далі працювала літредактором і журналістом у «Газеті по-українськи» й журналі «Країна». Звідти пішла в Центр досліджень визвольного руху, там займалася комунікаціями, координувала проекти Центру.

Власне, під час Майдану я теж працювала в прес-центрі – «Громадського сектору Євромайдану». Це було одне з кількох досить потужних майднівських об’єднань - ми привозили й поселяли людей з регіонів, які приїжджали на Майдан, залучали спонсорську допомогу, брали участь у формуванні політики Майдану. Також проводили різноманітні акції, якими висловлювали актуальні ідеї Майдану, привертали до них увагу - адже яскрава картинка потрапляла в телеефір, і так наш позиція ставала доступною ширшому колу людей. От я й спілкувалися з журналістами, писала релізи і повідомлення, також ми друкували для майданівців «бойовий листок» із новинами. Звісно, у буденній діяльності Майдану теж була залучена – кухня, побудова барикад, нічні чергування. А от у «бойових діях» участі не брала – не бачила себе в них, думала, що тільки заважатиму.

У найперший день, коли всі збиралися на Майдан на заклик «беріть парасольки і термоси з чаєм» - не пішла. Я тоді була в редакції, лишилася працювати. Потім ми вже з приятелями, колегами почали ходити, коли видно стало, що це набирає обриси руху. Коли це ще був «студентський Майдан», до побиття, я не дуже серйозно до нього ставилася, але в нашому колі заведено – будь-яку правильну двіжуху треба підтримати. Всерйоз долучилася у грудні, навіть взяла відпустку за свій рахунок. Треба було керувати прес-центром, бо у людини, яка цим займалася раніше, вже не було можливості продовжувати. Я була впевнена, що все вже закінчується, але треба було взяти справу з рук людей, які виснажились. Для мене це потім було дуже важливим доказом того, що ми ніколи не знаємо, що і коли завершується. Що можна долучитися до справи в будь-який момент: ми тепер знаємо, що в грудні це був не фінал, а навпаки - це була тільки передісторія, початок.

Не вірила в те, що у нас буде війна з Росією. Якщо хтось у попередні роки чи під час Майдану казав, що буде війна, мені це здавалося нісенітницею. Перші думки, коли розпочалися бої, – іще не усвідомлення, що я маю брати участь, а страх за близьких чоловіків: що їх можуть мобілізувати, що вони самі можуть піти на війну. Йшли колеги, знайомі - хтось ішов сам у військкомат, когось мобілізували. Уже були поранені серед знайомих – влітку ж були страшні бої дуже. А потім я почала цим таки друзям, які таки пішли воювати, допомагати. Якщо відверто, це було в першу чергу для того, аби заглушити цей страх, щось робити, якось до цього долучатися.

DSC_2606.jpg

Я не з тих, хто вміє збирати гроші, тому я долучалася чимось дуже практичним – пекла печиво і передавала бійцям, почала шити балаклави і кофти для них. Купували тканину, я писала пости на Фейсбуці, мовляв хто може, долучайтеся. Підібрала викрійку, спробувала сама, «відтестила» на бійцях, тоді по кафешках збирала дівчат, показувала їм, як це робиться, кроїли. Збирали якісь необхідні речі на фронт. Їздила кілька разів на Схід із програмою одного фестивалю - це були культурні проекти для цивільного населення звільнених міст Донбасу.

Восени почало «нагрібати», що я маю туди поїхати. Тоді, коли почали формуватися добровольчі батальйони - я вже бачила і розуміла, що їдуть і ті, хто не вміє воювати. І я думала, що я саме з тих, кому нема чого втрачати: у мене дитина доросла, батьки ще, тьху-тьху-тьху, в силах, і я можу поїхати, моє життя цілком підходить для цього. Хоча толком не знала, чим я буду там займатися.

Ми проговорили з подругами, що хочемо на війну – вони теж шукали можливі варіанти. Я питала друзів, які в Збройних Силах, чи можуть мене туди взяти, але на той час там було суворо, потрібен був диплом, відповідна освіта – навіть для кухаря. Мені почали надходити пропозиції долучатися до прес-служби – від «Правого сектору», ще від когось, але я категорично для себе це не приймала, розуміла, що я не зможу писати про війну, це не моє. Точно знала, що хочу безпосередньо брати участь – руками, собою, бути бойовою одиницею. Тому пропозиція ПДМШ була ідеальною – вони були згодні брати тих, хто не має медичної освіти, і виховати з них парамедиків. То був їхній експеримент, і це мене влаштовувало абсолютно. Я подала анкету, її прийняли. Відповіді не було до останнього. Я тоді працювала в ЦДВР. На роботі повідомила, що збираюсь на фронт, уже коли мені сказали, що нас беруть на ротацію. Моя керівничка на мене образилася, але лише за те, що я не попередила заздалегідь. А так було повне розуміння, мене відпустили зі збереженням зарплати. Батькам, як мабуть усі, я трошки інформацію модифікувала. Нас взяли на вишкіл і справді чимало чому навчили, зокрема, інструктори з «Patriot Defense». Перший, хто взагалі мене познайомив із поняттям тактичної медицини, був Олександр Лінчевський (сьогодні – заступник Міністра охорони здоров’я, кандидат медичних наук – ред.). Він показував нам кілька кривавих відео, і одне з них було про «Госпітальєрів», як вони проводять евакуацію пораненого. Казав, що «Госпіальєри» справді круті, працюють на «першій лінії», «на нулі» - я самовдоволено це пригадала, коли долучилась до них.

Відчуття Вавилону

Нас забрали в Бахмут, я звідти їздила в Попасну, з посестрою відвідували частини ЗСУ з оглядовими візитами, якісь курси читали нам прямо в палатах шпиталю, де ми жили, наші лікарі-побратими. Тоді ми з дівчатами скрізь носилися з ММГ «калашникова» (модель масово габаритна, що відтворює вигляд зброї, але є небойовою. – ред.), навчалися тримати її, заряджати і чистити. Але всі дуже хотіли вирватися на фронт. Тоді ПДМШ пробував співпрацю з «Госпітальєрами». Я потрапила на чергування на їхню позицію «Равлик» (селище Первомайське, біля Пісків – ред.), і там все вже було по-справжньому, було відчуття, що ти на місці. Там був стабілізаційний пункт, куди бригада привозила поранених з Пісків, і ми їх далі евакуювали в шпиталь. Коли закінчилася місячна ротація ПДМШ, я приєдналася до «Госпітальєрів» і почала їздити на фронт уже з ними.

DSC_2161.jpg

Пам’ятаю першу евакуацію, це було легке поранення в голову, осколок пробив каску. Певно, також у бійця контузія була, ми постійно стежили за його пульсом, за тиском. Було страшно, ми їхали аж у Красік (Красноармійськ, сьогодні перейменований в Покровськ – ред.), це здавалося дуже далеко. Перше, чого мені навчили, – обов’язково треба говорити з пораненим, я зрозуміла потім важливість цього в більш складних ситуаціях. Тримати увагу бійця, щоб він не втрачав свідомість, щоб контролювати його стан. Весь час якусь фігню нести, питати про дітей, про дім, про що завгодно – залежно від віку я запитувала про сім’ю, або «на кого ти навчався», якісь такі штуки.

З того, до чого хочеться вертатися подумки, це усвідомлення себе потрібною, на своєму місці, навіть коли ти просто сидиш і чекаєш виклика під тим же «Мостом» (позиція «Республіка Міст», на в’їзді в Піски – ред.). «Міст» дуже класне місце, і я розумію, що це утворення часо-просторове, зараз його вже немає, того «Моста», який був тоді. Там стояли різні підрозділи: «Дніпро-1», 93-тя бригада, «Карпатська січ». Постійно хтось тусив, приїжджали ті, хто стояв у Пісках – ОУН, ДУК ПС. Ми з бригадою часто виїжджали на позиції – на перев’язки, соматику, травми - тому нас усі знали. Ну і на виклики, звісно, їздили, тоді ще були обстріли регулярно. Ми, «медики», теж були частиною бойової спільноти. Під «Мостом» було відчуття Вавилону, де дуже різні люди, які в мирному житті ніколи б не перетнулись, пов’язані однією задачею. Ясно, що були якісь інтриги, незадоволення командуванням, але лишилося в пам’яті, що всі разом роблять важливу роботу. Це був останній блокпост перед темрявою, далі - Піски, які постійно обстрілювали, добре видно Донецьк.

Найбільше боялася виклику по рації: «Медики на таку-то позицію!». І тут два страхи. Перший – пропустити, не почути виклик. Це взагалі страшно, бо тоді ти втрачаєш ці хвилини, що можуть бути вирішальними. Звісно, потім тебе покличуть – почує хтось інший, почнуть тебе шукати, але це ж соромно, тому весь час на стрьомі. І коли таки кличуть, перші секунди лячно, що можеш не справитися, не знаєш, що на тебе чекає - я весь час боялася, що не впораюсь, не буду знати, що робити, не зможу чогось. Насправді потім, коли вже їдеш, і тим більше, коли ти в ситуації, всі страхи відключаються і дієш на автоматі. Це для мене було приємним здивуванням, я про себе цього не знала, думала, що можу розгубитися, але насправді ні, я включаюся в «режим автопілоту».

Там я була іншою – бачу це по фотографіях. Є кілька фоток з війни, які мені дуже подобаються, в якийсь момент я усвідомила, що це через погляд. Він в мене там інший – більш впевнений, мабуть.

Я весь час була в добровольчому батальйоні, тому мені було легко повернутися. Достатньо сказати своїй командирці, що мені треба вертатися, тоді вона готувала заміну на позиції, і ти вільний. У той період, коли я була під Широкіним, там було дуже тихо, роботи не було. А в тил мене постійно кликали, питали, коли вернуся, мовляв, ти тут потрібна, тут теж фронт, інформаційний… я весь час казала: «Ні-ні!» А тут я відчула, що я даремно просиджую, там я більш потрібна. І я повернулася до роботи.

Коли повернулася, одразу пішла працювати в прес-службу Інституту національної пам’яті. З цієї посади дівчинка йшла в декрет, і дуже потрібна була людина – власне, тому вони чекали на мене. У мене не було кризи повернення. Були, звісно, якісь сумніви, бо як я вже казала, там ти точно знаєш, що ти на своєму місці, а тут ти починаєш думати: а чи так я все роблю, а може, хтось зробив би краще? Там я знала точно, що є я. Якщо мене не буде, буде гірше. Там завжди бракує людей, а тут, міркувала я, на моє місце можна знайти іншого комунікаційника. Хоча колеги й переконували мене, що це не так, що потрібна саме я і з роботою я справляюся добре. Але отої залізобетонної внутрішньої впевненості вже не було.

Наказ «жінок не брати»

У Міжнародному навчальному центрі на Яворівському полігоні канадські, якщо не помиляюсь, інструктори збиралися вести курс для парамедиків - повноцінний 68W (американський стандарт Combat medic – ред.), на півроку. Я подалася на цей курс, заповнила анкету. У грудні 2015-го мені передзвонили, сказали, що мене відібрано, але умовою є підписати контракт на п’ять років – так я тоді зрозуміла. П’ять років – це здавалося неймовірно довго. Але коли збирали тих, хто пройшов відбір, я все таки вирішила прийти послухати, поставити питання. При зустрічі сказали, що йдеться про три роки. Три роки – наче не так і страшно. І мене це завело, я вирішила, що може бути. Оскільки 93-тя бригада мене завжди кликала до себе, і я знала, що до мене там ставилися добре медики, я подзвонила начмеду, спитала, чи візьмуть. Він сказав: давай, нам потрібні люди! Я поїхала на Схід у січні, підписувати контракт. Мені написали відношення з батальйону, що мене візьмуть, а коли я приїхала в частину бригади оформлюватись, там сказали: «Ні. У нас наказ – жінок не брати!» Мені навіть показали цей наказ, я його сфоткала. Подзвонила організаторам курсів, спитала, що за маячня!? Мені сказали: «Ми це вирішуємо!» Але я не могла там лишатися чекати, треба було вертатись на роботу, невідомо було, за скільки часу це вирішиться – дурна ситуація! В «Інтерсіті» я виклала цю фотку на Фейсбук, написала обурений пост. Подруга відреагувала, і придумала провести акцію. Відбувся «Марш невидимого батальйону», коли дівчата і жінки, воїтельки та волонтерки, прийшли під Міністерство оборони, вимагаючи рівності в правах щодо служби в ЗСУ. Наказ скасували за тиждень-два… але я вже не поїхала туди, минули терміни подачі документів. Я дуже довго шкодувала, що не наполягла… по факту, я могла б це зробити. Але це одне із тих роздоріжь, на яких ми повертаємо в той чи інший бік. І невідомо, чим би все закінчилося.

DSC_1758.jpg

Майдан і війна однозначно змінили суспільство. Люди все одно мають якось до цього ставитися. Навіть ігнорування цих явищ – це теж позиція. Хтось цього соромиться, хтось дратується, що його змушують про це думати, але все одно війна змінила всіх. Майдан теж змінив дуже багато, хоч і не настільки у практичній площині, як ми би хотіли, і як ми сподівалися й вірили. Проте є свідчення більш глобальних змін, поява значної кількості людей, які вважають, що можна щось міняти на рівні країни, які ідуть в державні інституції, які рулять ГО-шками, які втілюють серйозні зміни. Закони пишуть уже не ті, хто просто попав у владу і треба якось ворушитися і зображати діяльність, тому що вони чиновники, отримують свої хабарі, і при цьому однією з їхніх функції є керування державою. А люди, які свідомо ідуть в органи виконавчої влади, для того, щоб повернути державну махіну в позитивний, прогресивний бік. У нас лишилось багато неадекватності, яку дуже важко долати. Неадекватність, яка нам залишилася від попередників, коли все робилося не для нормальної діяльності, а для якихось інших цілей – розпиляти гроші, наприклад, чи забезпечити преференції своїм підприємствам тощо. Для того, щоб це повернути в русло нормальної діяльності, треба поскасовувати купу наказів і написати нові… і дуже круто, що цим займаються молоді висококваліфіковані юристи. Зараз ці люди йдуть уже на державну службу, з величезним прогресивним досвідом. І це, насправді, змінює дуже багато! Може, все не так швидко трансформується на рівні, коли це буде видно людині не залученій, яка є кінцевим споживачем, але воно справді рухається.

Війна змінила, по-перше, все для людей, які жили на окупованих територіях. Я часто стикаюся із людьми, які переїхали з Донбасу, Криму, серед них чимало активних. Серед тих агентів змін, про яких я розповідала вище, є й переселенці. Частіше, коли ми говоримо про переселенців, йдеться про тих, кому потрібна допомога, про вразливі категорії, скажімо, мати-одиначка з трьома дітьми, котра переїхала і не може собі найти таку роботу, щоб оплачувати житло; чи люди глибоко пенсійного віку… але насправді серед переселенців дуже багато людей діяльних, які знайшли себе тут. І я думаю, що їх посунути з державницької проукраїнської позиції буде важко, тому що вони точно знають, за що вони боряться! І для них повернення тих територій – це не політичні гасла, а дуже жива, особиста історія. Мене це завжди вражає, я перетиналася з кількома такими людьми. Це може бути дуже сильна, успішна людина, яка при цьому гірко й відверто говорить, коли мова заходить про дім – це справді дуже болить! Та й не може бути інакше, коли ти не можеш повернутися у свої рідні місця, тим паче, коли у тебе там лишилися рідні, які не можуть переїхати.

Мене страшенно обурювало в розповідях про Другу світову, що Союз карав тих, хто лишився під окупацією. Це жахливо, це здавалося абсурдом! Але чи не так само наше суспільство ставиться до тих людей, які лишилися під російською окупацією зараз?! Мені здається, негативне ставлення до них переважає. І з цим потрібно працювати! Також розколює суспільство ставлення до ветеранів як до неадекватів. Воно має якесь підґрутня, але воно суттєво загострене! Коли був скандал із Арсеналом (Книжковий Арсенал, куди спершу організатори не хотіли залучати книжки ветеранів – ред.), багато повилазило коментарів типу «ми живемо поряд із цими людьми, а це так страшно і небезпечно»!

Також війна багато змінила для великої частини суспільства – ветеранів, хто пройшов війну особисто. Я не знаю, чому нічого не змінилося в мені… але люди, які побували у більш жорстоких ситуаціях, справді дуже помінялися, цих людей немало, які щось усвідомили, які стали інакше дивитися на життя. І це може бути і в плюс, і в мінус. Дехто став більш цинічними, розуміючи справжню цінність життя. І це теж частка суспільства, яка тепер буде діяти по-іншому, ніж раніше.

Адекватність як гасло

Для мене останнім часом головним словом, гаслом є адекватність. Я це розумію як діяльність, спрямовану на те, щоб якийсь процес був ефективнішим і ніс позитивні зміни. Не діяльність заради діяльності. Не діяльність «тому що так прийнято», тому що так легше. В купі питань, починаючи від жорстких, типу паліативної допомоги; дітей і людей із ментальними вадами, які не лікуються. Наприклад, якщо брати дорослих із ментальними вадами, то зараз в усьому світі триває боротьба за те, що їх треба соціалізувати, в тих межах, у яких вони можуть, допомагати їм жити і щось робити самостійно. А от в СРСР і в інших країнах у більш ранній період часу їх було заведено замикати в закладах, що нагадували каральні, хоча їх нема за що карати. Цих людей відмежовували від суспільства. Спрямування на соціалізацію – адекватне , старий підхід – неадекватний. От перше для мене - це і є напрямок на адекватність. А є ж люди, які чіпляються за старий підхід. Будувати міста, розробляючи план, а не тулячи висотки, коли вони заважають одна одній, спотворюють вигляд міста, коли біля них не будують садочків - це неадекватно! А розробити план, і діяти за цим планом не на чиюсь фінансову користь, а будувати чесно й екологічно, розвивати інфраструктуру, розбивати парки – так я собі уявляю адекватність. І це те, в напрямку чого, сподіваюся, буде рухатися наша країна. Це так само поступ і в науці, й у виробництві, яке не вбиватиме довкілля, прогресивна освіта і медицина.

З величезною повагою ставлюся до людей, які зараз на передовій, тому що це психологічно дуже важко - воювати й не бачити перспектив. Я перебуваю десь посередині, налаштована вже на мирне життя. Але, як тільки виникає загострення на фронті, я починаю метушитися і панікувати, думати, як же ж я втратила час, треба було навчитися цьому і цьому, поступово придбати оце і оце. Я однозначно готова вступати в війну, як тільки я відчую в цьому необхідність, як тільки буде загострення. Так, я і далі відчуваю своїми тих, із ким можна поговорити про війну. Але я не ідентифікую себе з тими, хто живе тільки спогадами про війну – такі теж є. В мене є комплекс почуттів, в якому трохи сорому, що я мало вклала у війну, що я зараз не там. Мені здається, що я завжди буду посередині. Якось у розмові під час соціологічного опитування я дійшла до думки, що в мені є оця подвійна ідентичність – воєнна і мирна - і що вона заважає. І тоді я казала, що з боку психологів було би добре допомагати ветеранам розібратися з нею, тому що ці частини між собою «покусуються»… Зараз вони уже або ужилися в мені, або я просто звикла до цього.

Моє невідчуття розколу в суспільстві зумовлене інформаційною бульбашкою – я перебуваю в дуже адекватному середовищі. Серед моїх колег є і ветерани, і переселенці, і ті, хто не брав ніякої участі у війні, і ті, хто волонтерив. І вони зараз співпрацюють без будь-яких суперечностей на цьому ґрунті. Хоча ті, хто, здається, не брав ніякої участі - це скоріше за все люди, які перераховували гроші, або волонтерили не публічно. Пости типу «Ми знову збираємо на фронт оце-от, бракує невеликої частки...» або «Ми відправили ось це, звітуємо перед тими, хто долучився» можна раптом побачити від абсолютно несподіваної людини, мирної, до теми війни, здавалося б, ніяким чином не причетної.


Додати коментар