Полярник, який завоював Щастя. Частина 2.

опубліковано: 30 серп. 2019 р.

Історії деякий людей надто цінні, аби їх скорочувати до формату одного інтерв’ю. Історія біолога і еколога Євгена Дикого, котрий служив у добробаті «Айдар», саме з таких. Початок можна побачити за посиланням тут. Пройшовши найгарячішу фазу війни і будучи списаним за інвалідністю, на сьогодні він є директором Національного антарктичного наукового центру. Одне з перших нововведень, які він запровадив на цій посаді – це припинив гендерну дискримінацію, допустивши жінок на антарктичну станцію «Академік Вернадський». На поточний час у складі експедиції перебуває двоє жінок. Дикий признається, що йому незручно говорити про це іноземним колегам: «Це ніби пишатися тим, що в 46 років нарешті навчився чистити зуби!» - каже він. Його історії на науковому фронті це менш яскраві, аніж на фронті військовому.

Спасіння – в силі. Треба готувати нашу армію до того, що прийнято називати «хорватським варіантом» - там теж було дуже довге перемир’я, а потім, якщо не помиляюся, чотириденна операція, в ході якої Хорватія звільнила окуповані сербами території. Я вважаю, що ми повернемо собі і Донбас, і Крим силовим шляхом – це нормально, так має бути. Не сьогодні. По-перше, сьогодні ми ще не готові технічно. Порівняно з тим, що було в 14-му році, наша армія сьогодні – це день та ніч. Власне, зараз у нас є армія. Вона погана, але вона є! Тоді армії просто не було. Це якісно різні стани. Зараз ми маємо поганеньку, радянського зразку, але армію. Але на що здатна така армія? Стримувати ворога на нинішній лінії. Що вона і робить останні чотири роки.

Російська армія теж дуже неідеальна. Це та сама стара радянська армія. Не варто її ідеалізувати, демонізувати, розповідати, що «ах, проти росіян у випадку повномасштабної війни неможливо воювати!» - ще й як можливо! Їхня армія за якістю не краща за нашу. Зараз ми в одній ваговій категорії. Але вона більша, саме чисельно. Глен Грант – британський радник, який намагався допомагати реформувати наше Міноборони, ідеально сформулював: ніколи маленька радянська армія не переможе велику радянську армію. А от маленька нерадянська армія може перемогти, подивимося на Ізраїль. Ми бачили чудові приклади, як виглядали чисельні, гарно озброєні за радянським зразком армії проти високотехнологічної, маленької і дуже мотивованої ізраїльської армії. Ми бачили всі ці «шестиденні війни», розгроми саме радянської військової машини. Тобто, це можливо.

Але для цього потрібно виходити на іншу якість. Армію реально треба реформувати, відходити від «совка», відправляти на пенсію практично весь генералітет, піднімати молодих нинішніх полковників, а то й майорів, які мають вже бойовий досвід, виявилися достатньо мотивованими, слати їх вчитися на Захід, і з цього формувати армію нового зразку. Саме повністю переформатовувати. Наскільки можу судити, на низовому рівні це де-не-де відбувається. Та сама підготовка стрільців і особливо снайперів у «Десні», вона вже абсолютно «натівська». Якщо брати рівень більш високий, не «взводний», то найближче зараз до цих стандартів деякі бригади Нацгвардії. Вони трохи далі просунулися, ніж ЗСУ в цьому сенсі.

«Часікі тікають»

Треба готуватися, тримати лінію, глуху оборону в усьому, але в першу чергу не здаватися політично, дипломатично, і чекати моменту. Треба вирішити питання протиповітряної оборони. Тому що російська авіація стара, іржава, але якось іще літає. Проти нормальної ПВО в них нема жодного шансу. Але за відсутністю ПВО, як зараз у нас, у неї шанс є. Це єдине, чого поки що українці на своїй голові ще не бачили. Я бачив у Чечні, як працює російська авіація, що таке «килимове бомбардування». Дуже хотілося б цього уникнути, а єдиний спосіб – це якщо в нас буде нормальна ПВО на момент, коли ми будемо звільняти свої території.

Під «своїми територіями» я маю на увазі не лише Донбас. Крим так само доведеться звільняти, а заодно, може і тил «зачистити» – у нас у тилу якесь абсолютно незрозуміле кримінальне утворення під назвою «Придністров’я», воно нам абсолютно не треба. Я думаю, в якийсь момент його «зачистити» доведеться теж. Це абсолютно нормальні, підйомні для армії 40-мільйонної країни операції. Що кримська, що донбаська, що дністровська.

Час зараз працює на нас. На жаль, цього ще не розуміє наша нова влада. Сподіваюся, «ще». Подивіться останні події в Росії. Популярність Путіна уже далеко не така, як була на хвилі «Крим-наш». Їхні демонстрації – це ні разу не Майдан, революція в них ще не почалася, але «часікі тікають». Процеси явно ідуть у бік падіння режиму. І от у цей момент треба буде забирати своє. Коли в них буде всередині хаос - так, як вони зайшли до нас, поки в нас був всередині хаос. Я не знаю, до цього лишився рік чи п’ять. Але порядок саме такий. Треба витримати ці роки, і готуватися.

До колишнього президента у мене маса претензій – за купу незроблених речей, за ряд зроблених дурниць, за ту саму радянську армію, до речі, і за її недоозброєння. Історія зі Свинарчуками, на жаль, не вигадана політичними опонентами, а насправді, те, що вони оприлюднили, це невелика частина того, що є довкола Оборонпрому. Але при всьому тому, у нього були плюси. Він чітко розумів оцю стратегічну перспективу. Він розумів, що час працює на нас, і що нам треба просто «морозитися», утримувати ту ситуацію, що є, тим часом вирішувати проблеми всередині країни, і не вестись ні на які російські речі з приводу імплементації «Мінська».

Прийшла нова влада, яка, таке враження, прожила ці роки на Марсі. Я не вважаю їх «агентами Кремля», але проблема в тому, що вони настільки «не в темі», наскільки тільки може бути. Здається, ці місяці вже потроху «лікують», але вони реально вірили в риторику про «партію миру» і «партію війни». Про те, що достатньо, щоб в Україні «захотіли миру», «перестали стріляти». До них, здається, починає доходити, що вони-то миру хочуть – і що? До них досі не дійшло, що те, що Росія називає «миром», із нашої точки зору називається «капітуляція». До них досі не дійшли стратегічні цілі Росії в цій війні. Вони не розуміють, що війна не за Донбас і не за Крим, ціллю Росії є вся Україна, єдиний варіант, який влаштовує Кремль, це повний контроль над Україною, хоча б такого рівня, як над Білоруссю.

Кваліфікувати демократію

Війна на Сході – це маленький елемент великої війни. Це просто саме та точка, де війна набула такої форми. В Криму вона набула іншої форми. В Одесі – третю, в Києві – четверту, в Європарламенті – п’яту. Але це все –війна за повний контроль над Україною, за ліквідацію такого проекту, як «незалежна українська держава». І для Кремля це війна на виживання. Тому що успіх незалежної від Росії, прозахідної України – це смерть імперського проекту Росії. Якщо ми станемо успішними, це запустить у Росії такі внутрішні процеси, проти яких неможливо буде протидіяти, і Кремль це чудово знає. Річ не в тому, що вони жадібні, і їм просто хочеться нас, вони ще й розуміють, що або знищимо ми їх, або Російська імперія розпадеться.

Головне, щоб наша влада не встигла наробити дурниць до того, як вона зрозуміє, які насправді ставки, і чому не можна домовитися. При такому «бажанні» з російської сторони домовитися нема про що. Як казала Голда Меєр, коли її західні союзники намагалися примусити домовлятися з палестинцями, і з оточуючими арабськими країнами: ми хочемо жити, а наші вороги хочуть, щоб ми померли – це залишає дуже малий простір для компромісу. В нас те саме формулювання.

Я розглядаю наш марш 24 числа як просто одне за таких нагадувань, попереджень. Ми не вороги Зеленському – Боже збав! Навпаки, ми хочемо стимулювати його зрозуміти, що він не просто президент, обраний, улюблений «Слуга народу», а що він в першу чергу президент країни, що воює за своє виживання. Отака вже на нього випала відповідальність. Нам потрібен головнокомандувач, який здатний виграти цю війну. Або Зеленський ним стане, або його доведеться міняти. І перший варіант набагато більш виграшний, такий шанс у нього ще є. Жодну з «точок неповернення» він не пройшов. Поки що. Але ми балансуємо, що станеться швидше: він, під впливом деяких порадників, включно з, наприклад, Трампом, сильно «накосячить», або ж все ж таки під тиском росіян і реальних зовнішніх обставин зрозуміє, в що ж він, насправді, вляпався, тяжко зітхне, й візьме на себе цей тягар. І зрозуміє, що в деяких питаннях йому доведеться бути більшим Порошенком, ніж Порошенко.

Проблема некваліфікованого виборця – це проблема всіх демократій взагалі, як системи. А при тому нічого кращого за демократію поки що все одно не винайшли. Що може бути краще за демократію? Кваліфікована демократія! Якщо ти хочеш отримати водійські права, маєш здати тест, доволі складний. Тому що, сівши за кермо, ти можеш вбити одного, двох, кількох людей. А чомусь голосувати можна без жодного тесту, при тому, що своїм голосом ти можеш угробити багатомільйонну країну! Я гадаю, не варто давати право голосу без підтвердження базового рівня знань як мінімум, із історії, з права, по-хорошому, можна й економіки. Хай це буде базовий шкільний рівень. Але підтвердження, що ти його знаєш. А хочеш балотуватися – здай «на категорію Д», як умовно на «водіння автобуса».

Тоді ми б жили в абсолютно іншому суспільстві, і я думаю, людство до цього прийде. Побачимо, хто прийде перший – Україна, Франція, Британія, Штати – я назвав чотири країни, які за останні роки постраждали від загального виборчого права, де тільки на наших очах спрацювало некваліфіковане загальне голосування. Побачимо, яка з цих країн перша дозріє, що треба щось міняти. Але думаю, що майбутнє за цим. Майбутнє, боюся, не близьке – бо є переламний момент: при нині діючій демократії, треба один раз переламати всю більшість проголосувати за те, щоб, фактично, віддати своє виборче право меншості.

Українське суспільство, насправді, ні краще, ні гріше, ніж будь-яке інше. Пам’ятаєш Булгакова: «Люди як люди, квартирне питання тільки їх зіпсувало». В ролі «квартирного питання» в даному випадку 400 років російського колоніального правління, і останні 20 років не були винятком – при формальній політичній незалежності і свободі слова, реально ми мали колоніальні медіа. 75% телеканалів належать олігархам, і серед цих олігархів немає жодного українського патріота. Насправді, наше суспільство ще непогано тримається, як для такої медіа-ситуації. Всі роки незалежності мізки промивають абсолютно «креольською» малоросійською субкультурою, частиною такої, до речі, був і «Квартал», і «Свати». Більшість нашого так званого «селебретіз», вони не українські. Для них всередині, в голові, Москва досі є «метрополією», центром культури, а ми – її провінцією.

Задовго до виборів, на Новий Рік опинився у тещі, а там «ящик» дивляться. Після одного дня перегляду цього діла написав злобний блог під назвою «Ящик внутрішньої окупації». Так реально, який канал не включиш – це канал внутрішньої окупації. В цій ситуації ми ще непогано збереглися! А на Сході, там взагалі окупація пряма, адже віщають російські канали.

Як на мене, стався один із найважчих моментів у історії українського національно-визвольного руху. Ми покоління, якому дісталася найбільш «лайт-версія» в порівнянні з усіма, хто були до нас. Ніхто не мав таких можливостей, як ми, порівняно з поколіннями УНР, УПА та «шестидесятниками» нам все дісталось майже на шару, дуже малою кров’ю. Що було на моїй пам’яті в національно-визвольному русі? 1991 рік: людям, насправді, остогидли комуністи і відсутність жратви. Але цей рух очолили українські націоналісти, і це вилилося в незалежність України. 2004 рік: людям остогидло, що «голосуй-не-голосуй, а намалюють… що схочуть». Але цей рух очолили українські націоналісти, і ми отримали ющенківську українізацію. 2013-2014, Майдан: людей дістали «донецькі», які «віджимали» все, що бачили, але цей рух очолили українські націоналісти, і ми бачили такий качок маятника в українську сторону, як ніколи до того.

Що сталося зараз? Пішла наступна хвиля революції. Те, що відбулося, це, насправді, очищення організму. Це очищення абсолютно здорове. Подивіться не тільки на Зеленського, який «звалив» Порошенка – треба вийти за межі цих двох персонажів. Подивіться, яких «монстрів» вони знесли цією «Зе-хвилею»: перший парламент без Ківалова, без обох Добкіних. Коли Богуслаєв на своєму окрузі програє 27-річному весільному фотографу – розумієте, наскільки це потужна хтонічна хвиля? Хвиля очищення від усіх старих еліт, які остогидли, заскорузли, наробили купу всього… Але отут ми в дурному становищі, вперше за 30 років у національно-визвольному русі українському. Ми не тільки не очолили чергову хвилю народної революції, а навпаки спробували стати проти неї разом із приреченими старими елітами. В нас були для цього абсолютно серйозні підстави, я не можу сказати, що люблю Петра Олексійовича, але на цих виборах однозначно «топив» за нього як за менше зло та «вибір розуму». Ми проґавили той момент, коли цю революцію треба було очолювати і вести, а не пробувати зупинити. Ми не побачили, що є той ступінь втоми від старих еліт, коли розумні аргументи вже не сприймаються. Більшість із нас розуміла, що ми обираємо менше зло, що краще витримаємо ще п’ять років, тому що інакше є ризики здачі Росії. Ми зараз отримали ситуацію, якої ніколи раніше не було. Коли все українське опинилося для багатьох людей в одному «кошику» з оцими старими елітами. Оце реально капець. У результаті ми в одній зв’язці з ними, викинуті на звалище. А прийшли люди, які в більшості своїй хочуть як краще, але по-перше, абсолютно некваліфіковані і не досвідчені, а по-друге, базово з креольською, а не українською свідомістю. Це більший ризик, ніж був в 14-му році.

Коли на ПСТР немає часу

Процес повернення не так залежить від того, що було на війні, як від того, що було до війни. Практично всі люди, які до війни були успішними, соціально-адаптованими, і головне, зрілими в психологічному сенсі, у них нема особливих проблем із поверненням. Люди, оточення яких – тут ключовий момент – підтримало те, що вони пішли на війну. Не обов’язково, щоб вони теж ішли на війну, але вони мають розуміти, чого ти туди пішов, і тебе підтримувати. В мене це все було. В мене була і професійна реалізація – на момент походу на війну я вивчив не одну сотню студентів, відбувся як фахівець. В мене був надійний особистий тил. Довкола мене в близькому оточенні миттєво утворився такий мікросоціум, який, наприклад, підтримував мою родину, поки я був на фронті, я абсолютно не задумувався, що їсть моя дитина, я знав, що друзі «закриють». Мене повністю одягнули, укомплектуали. Те саме з поверненням із госпіталю, а там були величезні витрати. Оперували мене безкоштовно, як «атошника», але ж далі пішли ліки – у мене було достатньо друзів, щоб ці гроші весь час з’являлися, мені не доводилося робити публічні компанії зі збору коштів.

Коли був проїздом у Києві на день із війни, зібралася купа друзів у «Купідоні», нас мабуть було людей 40. Був серпень, ще про Іловайськ не чули, але вже було відомо, що зайшли «регуляри». І один із друзів запитав: а тебе не харить, що вас там вбивають, а тут всі кабаки гудять до ночі? Я абсолютно щиро відповідав: ми за те і воюємо, щоб тут був «двіжняк», нормальне, класне життя, а інакше нафіг?! Що, нам треба, щоб тут всі в жалобі ходили? Куди тоді повертатися?

Були нюанси, пов’язані з попереднім місцем роботи, отам я почув «шикарне» формулювання: «А ви ж в нас навіть не спитали, коли на війну пішли!» Це у відповідь на питання, а як так сталося, що я повертаюся, а всі міжнародні проекти, які до цього у мене були, вже у інших людей. І от в той момент я не стримався, я був абсолютно класичним «ПТСР-щиком» із висловлюваннями про тилових щурів, грюканням дверима так, що шибки дзенькали (сміється – ред.). Але знову ж таки, коли я пішов, разом зі мною пішли мої аспіранти – всі! А от такі моменти дуже важать, насправді. Сподіваюся, вони потім не пошкодували – вони зараз зі мною в Антарктичному центрі працюють.

Далі був короткий період реабілітації в Литві. Не по програмах реабілітаційних. Я завжди вважав, що якщо у тебе гроші є, то не користуйся халявним, халява треба тим, у кого реально нема грошей. Мене кожного січня кличуть до Вільнюса, бо 13 січня 1991 Вільнюс оборонявся від Радянської армії, а я формально числився командиром українських добровольців. У загоні були хлопці переважно старші за мене. Я був першокурсником, мені не вистачало кілька місяців до 18-ти років. А за радянськими законами до 18-ти років що б ти не накоїв, смертну кару не давали, максимум «десятку». Відповідно, мене оголосили командиром, тому що сховати особу командира нереально, а статті нам йшли розстрільні: «збройний бандитизм» і «державна зрада». Відповідно, ті пацани, що були повнолітніми, були в масках, не світилися. А командир мав заяви від загону робити. Тепер кожного січня мене кличуть до Литовського Сейму, котрий ми тоді боронили, обвішали литовськими медальками раніше, ніж українськими.

Поїхав я туди, на той момент у хірургічному корсеті – мене ж «розкривали» повністю, і зашивали. Я виступаю в литовському Сеймі, розказую, як ми класно тримаємося, мовляв, дивіться на нас, не вірте, що Росія непереможна – переможна, витримаємо! Мене запрошують прочитати лекцію у литовській військовій Академії. Лекція тривала три години, і десь години півтори мене тримали питаннями. По завершенні мене запрошує на келішок проректор Академії з наукової роботи, каже, слухайте, фантастична лекція, це дійсно для нас настільки важливо, ми знаємо, що ми наступні, маємо готуватися на вашому прикладі. А ви б не погодилися те, що ви розповідали на лекції, написати, ми б це видали, як підручник для офіцерів, гонорар платимо, все як належить. Я погодився, звісно ж. Це була моя реабілітація.

А буквально після цього мені зробили пропозицію, яка поміняла вже подальше моє життя. Стало ясно, що мені на якийсь час треба покинути Київ, їхати працювати до Одеси. І тут я розумію, що мені скоро їхати до Одеси, а тут мені замовили книжку, її треба бігом написати!

1625601_10152476199753282_7343854000953411397_n.jpg


Колишній посол Литви в Україні Пятрас Вайтекунас – дуже цікава, яскрава людина, за попередньої влади був радником із міжнародних питань нашого РНБО. До того він був один із перших міністрів закордонних справ у Литві, в 90-ті роки, і один із тих депутатів Сейму, кого ми захищали на барикадах, які голосували за незалежність Литовської Республіки. В «горбачовські» роки в Литві друкувався самвидав для всіх республік колишнього Союзу. По всій «імперії», включно з Україною, робили макети, везли їх у Вільнюс, а звідти забирали тиражі. Власне перетворення макетів у тиражі, це робив він у підвалі Інституту фізики Литовської Академії Наук. Пятрас почув, що мені треба бігом написати книжку, що в мене нема півроку, як я планував, є максимум місяць, і каже: «На тобі ключ. В мене абсолютно вільна квартира на березі Балтійського моря, я туди раз на рік влітку приїжджаю… от поїхав, закрився і працюєш!» Так і вийшло. Я поїхав, закрився там на два тижні. Раз на добу виходив у кафешку з вай-фаєм, перевіряв пошту, а в квартирі інтернету не було. Виявилося, що я здатен писати в день десь 25 тисяч знаків спокійно.

Так з’явилося моя книжка «Гібридна війна Росії в Україні: досвід для Балтії». Вийшла трьома мовами – російською, литовською і англійською. На сьогодні в усіх трьох країнах Балтії по ній навчають офіцерів у ході підготовки до можливого гібридного вторгнення. Це для мене на той момент був такий дуже класний момент саме адаптації і реабілітації, що ці мої знання, хай не в Україні, хай в Балтії, але вони комусь треба.

І якось мені телефонує людина, яку я знав по Майдану і війні: «Я зараз радник Міністра екології. Нам треба посилити останній в Україні морський інститут, бо чотири кримських інститути окуповані Росією, лише один лишився в Одесі, і тепер він один має перебрати на себе всі функції по Чорному та Азовському морям, з усіма їх екологічними проблемами». Так у квітні 2015 я відправився до Одеси допомагати піднімати з руїни Науковий Центр екології моря.

Я поїхав на три роки в Одесу. Це була робота мрії. Трохи напрягало, що родина лишилася в Києві. В ті роки, на питання, де я живу, відповідав – у «Інтерсіті». Я постійно мотався між Києвом та Одесою, а заодно щоразу бігав у Міністерство, вирішував усі інститутські питання. Але знімати таку квартиру, щоб перевезти родину, плюс ще міняти школу… а так – можна було знімати абсолютно убогу «холостяцьку» халабуду, як раз на платню заступника директора з науки. Це була найкайфовіша робота в житті! От зараз, в Антарктиді – найцікавіша, але тут вона ще й важка. Бо тут перша позиція. А там була друга, зам із науки, і от це просто «пісня»! Ми відновили морські експедиції в Чорному морі після 20-річної перерви, навіть ще не маючи власного українського наукового флоту. До речі, цьому Інституту належить єдиний придатний до відновлення український дослідницький корабель. Ми з директором Інституту з чотирма міністрами екології починали тему про те, що треба його відремонтувати. Всі, до речі, підтримували, але єдиний Остап Семирак просидів на посаді достатньо довго, щоб все ж таки це зробити. Корабель цей зараз вже на Чорноморському судноремонтному заводі, в листопаді має зійти на воду.

З листопада в України буде свій науково-дослідний корабель. В Антарктиду його гнати нереально, на жаль, але по Чорному морю на найближчі років 10 воно повністю всі питання закриє. Ми виграли потужний європейський грант, по якому ще на румунському кораблі здійснили наймасштабніше дослідження Чорного моря в 21 столітті. Враховуючи, що в 20 столітті не було багатьох методів, методик, приладів, то це перші проривні речі зараз починаються. В 16-17-му роках я ходив у ці експедиції, причому не як начальник, а як рядовий біолог.

Далі додалося ще відповідальності. Тому що Міністерство охорони здоров’я звернулося з проханням, що у них проблеми з Одеським протичумним інститутом. Вони попросили, щоб я тимчасово, на кілька місяців, погодився піти ТВО директора… нема нічого постійнішого за тимчасове – ТВО директора я пробув близько двох років… я поєднував роботу в двох інститутах, відповідно в Центрі екології моря лишився як провідний науковий співробітник, і це було аж до запрошення на Антарктиду. До речі, там я набув усі ті скіли, після яких ризикнув взятися за цю роботу.

У науковому світі репутації всіх дуже добре простежуються. По такій системі репутаційних рекомендацій мені зробили третю пропозицію за три роки, в кінці 17-го запросили до МОНу і сказали, що тут велика криза в Антарктичному центрі, і треба «кризовий менеджер», «а от «мозівці» казали, що ви нормально розрулили з протичумним…» Отак перестав бути одеситом, знову став киянином, і водночас став полярником.

ПТСР-ити просто нема часу. Є улюблена робота, є родина, є коло друзів, які практично всі є однодумцями, тому для мене майже не було цих проблем – повернення, реабілітація. Ну а ще признаюся по секрету, що ще з першої своєї справжньої війни, з Чечні, коли ПТСР був значно гострішим, і накладався на те, що нас тоді дуже мало хто в Україні розумів, ніхто не хотів вірити що ми – наступна жертва Росії, і це лише питання часу, і нас вважали радикалами та ледь не придурками, - так от, дуже допомагає писати. Я не про мемуари (це теж варіант, але якось зарано), я про спроби якось художньо осмислити те що бачив та пережив. Писав вірші, прозу, так, суто в стола. Перші прозові спроби зробив на острові Зміїний, коли нашу гідробіологічну експедицію там закрило осінніми штормами, і ми замість двох тижнів просиділи на скелі півтора місяці. Далі потроху пішло, коли сильно «накривало», відкривав ноут і «графоманив»… Потім показував дуже вузькому колу найближчих людей. Окремі уривки читав на нічних літературних читаннях під час Майдану, на «Мистецькому барбакані». Може колись щось і надрукую, але для того його треба добряче «допиляти» на чистовик – а от на це наразі точно часу нема, роботи – завал! Може колись на пенсії, або якщо раптом кригою закриє, і застрягну на «Вернадському» зимувати.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото авторки, а також із архіву Євгена Дикого



Додати коментар

Пов'язані матеріали

Полярник, котрий завоював Щастя. Частина 1.

"Це абсолютно правильна війна, без якої не могло обійтися. І це, звичайно, сильно впливає. Я був абсолютно чітко мотивований, знав, за що і проти кого іду воювати."