Полярник, котрий завоював Щастя. Частина 1.

опубліковано: 21 серп. 2019 р.

Частина 1.

Його історія схожа на епос, і по суті ним і є. Ця війна – третя для нього. До того були Чечня та барикади у Вільнюсі. Він розповідає про дослідження дна Чорного моря і Антарктиди. Євген Дикий, морський біолог, кандидат наук та боєць батальйону «Айдар» із позивним «Дикий» на сьогодні обіймає посаду директора Національного антарктичного наукового центру. Потрапити до нього у кабінет – непростий квест, охочих у передпокої виявляється чимало. Але чекання під дверима виправдовує себе, адже історії, якими він ділиться, не снилися сценаристам гостросюжетного кіно. По ходу розмови він дає раду з паперами, невідкладними питаннями, навалою дзвінків. «Нічого, - сміється він, - під Луганськом важче було!» Але в глибині душі, імовірно, мріє про день, коли крига в Антарктиці скресне, і можна буде вирушити в чергову експедицію на станцію «Академік Вернадський»…

Іноді мене називають «професійним революціонером». Моє життя описується дуже простою формулою: я з дитинства мріяв займатися наукою, я один із небагатьох, хто вступив на той фах, на який хотів, і не шкодує про це ані секунду. Все життя міряв займатися наукою в нормальній країні. І при тому я дуже не хотів емігрувати. От все. Поєднання цих двох факторів визначило весь перебіг мого життя. Я весь час займався наукою, або вчив студентів, або і те, і те одночасно. Але регулярно доводилося відволікатися на революції, «двіжухи», війни і так далі, просто тому, що мені хочеться, щоб тут була нормальна країна.

В цьому сенсі моє життя відрізняється від багатьох, тому що в багатьох війна розділила життя на «до» та «після», стала унікальним досвідом, до якого ніщо не готувало. Так, у мене війна також ділить на «до» і «після», без варіантів, звідти не повертаються такими, як були. Але в мене це все ж таки один із епізодів життя, який загалом був для мене дуже логічний і очікуваний.

Я з 16-ти років борюся проти радянської, а потім російської імперії. Я був в Чечні – волонтерив під час першої чеченської, був на барикадах Вільнюса. Тому для мене було абсолютно очевидно, що свобода на шару не дається, і рано чи пізно українсько-російська війна має бути. Для мене швидше було дивом, що ми так довго цього уникали. Це абсолютно правильна війна, без якої не могло обійтися. І це, звичайно, сильно впливає. Я був абсолютно чітко мотивований, знав, за що і проти кого іду воювати.

Порівняння чеченської і цієї війни допомагає зрозуміти бійців різних поколінь. Коли тобі 20, навколо тебе рвуться снаряди, падають авіабомби, поруч на шматки рве людей, а ти в душі Маклауд! В 20 років ти переконаний, що ти-то безсмертний, поруч буде що завгодно, а тебе не зачепить. А коли ідеш на війну в 40, то навпаки, дуже гостро відчуваєш, що абсолютно рівні імовірності, і шанси у тебе суто математичні. Це абсолютно різне сприйняття, різний ПТСР (сміється – ред.).

В 16-18 мені випало щастя взяти участь у добиванні радянської імперії. І вперше в мене стріляли саме тоді, у Вільнюсі в 91-му. Там же мене навчили «коктейлі» робити, бо зброї не вистачало. Це більше нагадувало наш Майдан, гостру його фазу, а не війну. Далі була «лайтова», «оксамитова» Помаранчева революція, а далі вже був Майдан, не «лайтовий» і не «оксамитовий», ну і логічне його продовження, власне, війна на Сході.

«Спецура» як стан душі

Моя посада офіційна відрізнялася від неофіційної – як часто тоді було в добробатах. У мене нема офіцерського звання, тому офіційно я кулеметник. Ну, РПК в мене дійсно був. А реально мені довелося командувати ротою, до 95-ти людей – десь три тижні, настільки не вистачало офіцерів. А потім приїхав Ігор Лапін, позивний «Зола». І ми дізналися, що чувак закінчив загальновійськове командне училище! Це було років 30 до того, він після того не служив у війську від слова «зовсім», але ж офіцер, кадровий! Я радісно передав йому командування ротою, а сам якийсь час командував відділенням. Моїм взводним був теж один із доволі відомих ветеранів Максим Козуб, «Тор», от коли Тора важко поранило, я відповідно перебрав командування взводом.

Перший бій у мене був «драйвовий» і «лайтовий», ми взяли Щастя. Був нічний рейд із 13 на 14 червня. Якщо не помиляюся, нас було 52 чи 54 особи, зведена група, під командою «Баті» Лихоліта – от ми ті півсотні людей, які можуть сказати, що зі зброєю в руках завоювали своє Щастя (сміється – ред.). Це був бій, який дуже нагадував голівудський спецназівський рейд. Із елементами, правда, комедії, яка ледь не стала трагікомедією, але оскільки не стала, то тепер можна посміятися.

Правда, ворог «підкачав»: Щастя тримали не «регуляри» російські, і навіть не «іх-там-нєти», там був переважно місцевий криміналітет. Така «ЛНР» у чистому вигляді: місцеві кримінальники, алкаші та наркомани, які дорвалися до зброї. Звичайно, вдень вони були дуже «козирні», все «віджимали», але як тільки по них почали «шмаляти», то власне опір їх тривав кілька хвилин. Вони трошечки постріляли у відповідь і дали драла, після цього ми їх ганяли три години по тих пагорбах разом із «80-кою». З їхнього боку було багато жертв. А з нашого ні, Щастя взяли без жодного «200-го».

«Бронік» я не лінувався тягати, на відміну від окремих особливо ярих «айдарівців». Пригадую, одне з шикувань, комбат Мельничук: «Я ж всім казав брати «броню»! «Бімба»! Де «броня»?!» «Товариш комбат, а я не ношу!» «Що, фамілія Маклауд?» «Так точно!» Це «Айдар»! Але я не лінувався. «Броня» була класна, привезена волинськими контрабандистами, чеська «броня», 60 комплектів тоді нам доправили. «Бронік» мене рятував, зокрема від запалення легень: коли кілька ночей ночуєш під холодним дощем у полі взагалі без нічого, «бронік», і під нього – грілка з «натівського» сухпаю, оце єдине, що рятувало! А от каску я не носив, мені вона більше заважає щось бачити, аніж рятує. І от під час бою за Щастя, в той короткий момент, коли все ж таки кілька хвилин вони нас вогнем поливали, мені рикошетом від іржавої залізної труби прилетіла куля. Чиркнула по чолу. Нічого страшного, синець на все чоло, але ж це дало підставу роті: поки воно зажило, тижня два, мене інакше як «Арсеній Петрович» не називали, бо «куля в лоб так куля в лоб»!

Так що Щастя – воно було за щастя. Наступний ранок, світанок після бою, ідемо розміновувати моста. Ідемо як охорона. Тому що той берег ми ще не весь контролювали, снайпер там міг працювати. Приїхали професійні сапери, кадрові, з регулярної армії, тому що звісно, ми таку тонку роботу не зробимо. А ми їх мали прикривати. І от нас іде шестеро, з яких, здається, строкову службу хоч якусь служив один, і чуємо розмову цих кадрових саперів: «Нє, ну нехай «спецура» спершу пройде, а ми за ними!». В той момент я зрозумів, що «спецура» - це стан душі. Ржали ми, звісно, з тої «спецури» ще дуже довго. Потім сформувалося неофіційне гасло батальйону «Айдар» - «слабоумство й відвага!» Цими двома рисами і брали.

Як виглядала типова наступальна операція липня-серпня 14-го на Луганщині? Командування сектору «А» призначає початок наступу на 4 ранку. О 4:00 вздовж траси стоїть довжелезна колона «регулярів». Із «саушками», танчиками, вантажівочками. Гріються мотори, солдатики курять. У кращому разі близько 6:00 чи 7:00 ззаду з’являється щось схоже на циганський табір. Купа знайдених незрозуміло де джипів, від свіжих «глямурних» до пригнаних волонтерами з-за кордону з автозвалищ; жовтий шкільний автобус із вибитим склом, ще якась пекельна «газелька»; єдина наша «артилерія» на той час, це «зушка» на «ЗІЛі». Все одягнене в абсолютно не уставну форму, тільки пов’язки на рукавах однакові. От весь оцей «табір» поступово проїжджає вздовж всієї колони, шикується в голову колони, і все рушило вперед. Так і наступали – попереду «Айдар» зі «слабоумством і відвагою», а ззаду «регуляри» з усією належною технікою. Нам би тоді техніку тих «регулярів», я думаю, взагалі би війна трошки по-іншому пішла б.

Я був у тому бою на Металісті, де Савченко не туди заїхала і потрапила в полон. Я жорстко сварюся з тими, хто її в цьому звинувачує. Там був повний бардак, управління боєм не було взагалі, і особисто я, наприклад, теж вів туди свою роту, і мав такі самі шанси повернути не туди. Це була суто випадковість. Що б там «Пуля» не творила потім, і в принципі, яка б вона специфічна не була, але факт той, що реально боєм тоді ніхто не керував, місцевості ми не знали, карт у нас не було навіть у першому наближенні, тому ми мали абсолютно рівні можливості заповзти куди завгодно. Мені просто пощастило – я таки підтягнувся туди, куди планував, власне, на основне місце бою.

Останні кілька кілометрів ми саме повзли, тому що над нами вже літало. Тоді у нас з’явився перший «200-ий»… потім були красиві легенди, як він героїчно загинув… мабуть, родичам це треба… а насправді, не встиг зробити жодного пострілу. Що не зменшує його подвигу. Його подвиг у тому, що він туди приїхав. Не вміючи нічого, не будучи солдатом. Так вийшло, що в першому бою він трошки більше підняв голову, ніж можна було. Йому просто знесло голову з крупнокаліберного. Смерть миттєва. Я точно знаю, що він не встиг у тому бою вистрелити. У мене тоді заклинив РПК. Він був новенький, змащений, щойно зі складу, «совєтскоє – значіт, лутшеє», один раз зібраний-розібраний. Він заклинив на другому пострілі. Зняв автомат із убитого і далі вже ним працював. Тому я точно знаю, що я перший, хто з цього автомату відстріляв. Сподіваюся, хоч трохи заплатив за побратима… Коротше, ми нарешті доповзаємо, я дістаюся командного пункту, думаю: «Ми нарешті отримаємо команди, що ж нам далі робити!» І стоїть комбат. Треба віддати належне: стоїть дійсно там, де дуже гаряче. Абсолютно такий самий розгублений, ошелешений, обвішений трьома раціями: «Чортзна, що робити!» От у цей момент розумієш, що все ж таки «слабоумство й відвага» не повністю заміняють фахову підготовку. Все ж таки недарма офіцерів чомусь навчають. Я тут зараз розмовляю тому, що під час боїв в Георгіївці, в Лутугиному вже ротою командував не я, а «Зола».

Орден «За мужність» ІІІ ступеня я отримав за бій в Георгіївці. Ще не всі, хто там був, його отримали, дуже шкода!.. Нас там небагато було, я вважаю, що кожного треба було б нагородити. Ми опинилися в оточенні, понад добу були відрізані, нас було півтора каліки, якщо бути точним, до 30-ти людей. Із них частина вже були «300-ми». А поруч із нами було ще одне відділення «80-ки». Якщо не помиляюся, вісім людей. Але у «80-ки» лишився один танк. «Зола» і «Борсук», командир «80-ки», вдвох ганяли всю ніч цей танк, щоб він відпрацьовував по різних секторах і зникав, і таким чином імітувалося, що у нас із різних боків є артпідтримка – оце вже професіоналізм, оце вже треба вміти, так грамотно його поганяти.

Є багато моментів, де спрацьовували ці фахові знання. В мене, наприклад, немає, і вони не заміняються ніякою мотивацією. Коли поєднується мотивація і фаховість, тоді все ідеально. Тому що сама по собі фаховість без мотивації теж не працює.

Думаю, зараз можна говорити хоча б частину правди про те, що було в кінці серпня. Коли зайшли російські регулярні частини, які насправді нічим не відрізнялися від нас по якості солдат, але були краще оснащені технічно. Вони мали правильне, грамотне управління, діяли за одним планом. На відміну від нас, де був повний бардак в управлінській ланці. Чомусь багато хто вважає, що російські війська зайшли під час параду 24-го. На Луганщині це було з 19 по 20 серпня. Після того, як ми виконали, на жаль, дурний наказ… я не вірю в даному разі в зраду, йдеться все ж таки про дурість – коли нам заборонили зайти в Луганськ. 13-14 серпня ми Луганськ оточили. Він був у кільці. І нас потім полонені запитували: «А чому ви не зайшли? У нас там все живе розбіглося!» А в нас був наказ: не заходити. В результаті, захід російських «регулярів» ми зустріли в чистому полі. З усім, що з того витікає. Так от, тоді посипалося все. Те, що тоді відбувалося на фронті, це була пекельна суміш героїзму одних та масового драпу інших, десь як у Червоній армії у 1941-му. І «посипалися» саме частини, набрані по мобілізації. Конкретно в нашій ділянці хоч якось зберегли управління, і в результаті таки зупинили росіян по тій лінії, яка є зараз, по Сіверському Дінцю, це «контужений», нічому не навчений, але нарваний добробат «Айдар», і контрактники «80-ки». Власне два підрозділи, які зберегли управління. Ще тримались «специ» чи то 3, чи то з 8 полку, але їх чисельно було дуже небагато.

Коли компроміс неможливий

В ту ніч на 30 серпня, коли зупинили росіян по мосту в Сіверському Донцю, і от ми тоді так шкодували, що раніше розмінували міст! Тієї ночі на тому мосту лишився тільки розвідвзвод «Айдару» під командуванням Жені Яранцева, позивний «Берет», у мирний час редактор журналу «Курортные вести» у місті Феодосія (сміється – ред.). Але він у радянський час отримав саме військову освіту, кадровий офіцер, хоча знову ж таки, років 30 не служив. Взвод «Берета» лишається на мосту, а далі до них починають підтягуватися усілякі залишенці, біженці. Типу, біжать двоє срочників, очі як плошки. «Берет» до них: «Стояти! Вам скільки років?» «19…» «От прикиньте, ви 19 років жили от до цієї ночі. А зараз ви її про**ете. А нащо ви далі жити будете? Ідіть покуріть, подумайте!..» Хвилин за 20 вертаються: «Де позиції займати?» Або прибігають артилеристи: «Нас забули! Частина відступила, нас лишили, але отам гармата є! Якщо у вас трактор є…» Ясно, що заходять вантажівку, і так у нас з’являється перша гармата на цьому мосту. Професіоналізм без мотивації ніфіга не рятував.

Пам’ятаю, як десантники нас не один раз просили, мовляв, «Айдар», ви почніть якусь стрілянину, щоб ми мали право вам на порятунок підтягнутися, бо нам воювати не дають! Ви там щось типу замутіть, бо нас дістало, ми сюди воювати реально приїхали! А нам забороняють! А йти на виручку не заборонять!

Бій на Металісті – 17 червня, в цей день Порошенко оголосив 10-денне перемир’я. Він хотів, як краще, але це була величезна дурниця, насправді. На нашій ділянці «лнр-івці» не порушували, дійсно, 10 днів не стріляли. Але ми 10 днів спостерігали, як там літали бетономішалки. На момент бою на Металісті у них були тільки блокпости із мішків із землею. Коли за 10 днів перемир’я ніфіга не дало, домовитися не вдалося, Порошенко дав команду «фас», там було уже три лінії бетонованих дотів. Упс.

Вечір 17-го – закінчився бій нашою перемогою, хоча й зі значними втратами, а тут оголошують перемир’я, і наступного ранку приїжджають два «лнр-івця», махають білим прапорцем, кажуть: «Ну що, перемир’я?.. Давайте «200-их» збирати!» І ми з ними годин шість ходили по посадці і розбирали, де їхні, де наші, обміняли в результаті КАМАЗ їхніх на КАМАЗ наших. Із нашого боку було тоді 16 загиблих, з їхнього 20 з чимось. Говорили ми з ними. Навіть була певна повага одне до одного, але настільки ж чітке розуміння, що якщо ми наступного разу зустрінемося, то одне одного завалимо. Це настільки дурне, наївне уявлення, що люди завжди можуть домовитися, аби тільки почати говорити. Ні!.. Це були ті, що вірили в «рускій мір», от вони реально від нас не відрізнялися! Вони були схожі на нас за мотивованістю, вони були теж готові не тільки вбивати, вони були готові і загинути. Ідейні люди з абсолютно викривленою картиною світу. От не домовишся. Є настільки різні світоглядні речі, що країна буде або одних, або других. А співіснування неможливе.

Серед тих трупів, які ми тоді познаходили і віддали їм, були два «Беркути» з Вінницької області, з підписаними особисто Захарченком посвідченнями. Це теж були ідейні, для них теж продовжувався Майдан! Вони вирішили цих «майданутих» хоча б тут дістати. Не пощастило. Але це, принаймні, було логічно.

Запам’яталося, коли ми взяли Георгіївку. Взяли легко, утримати було набагато важче. І коли заходить основна колонна, з підвалу вибігає ціла родина, плаче, махає українським прапором, виносить нам молока, кажуть: «Боже, як ми на вас чекали!..» А далі ми Георгіївку змушені були здати, коли зайшли російські «регуляри». І я не знаю, що з тією родиною… Враховуючи, що вони не становили там більшості, сусіди легко здавали «наших». Я дуже сподіваюся, що вони встигли виїхати. Але на жаль, як же ж перевіриш… Коли ми звідти відступали, це мені найбільше боліло, я згадував цю родину, яка сиділа в підвалі, чекала на нас, і плакала, нас обнімала. А ми їх так і не захистили, змушені були відкотитися назад. У нас теж варіантів не було, але, але…

В момент бою не страшно, перекриває адреналін, ти працюєш значною мірою на автоматі. А от коли ти в оточенні, і розумієш, що найближчим часом допомоги не буде, бо ти знаєш, що їй тупо нема звідки прийти, що її близько просто немає, розумієш співвідношення сил, скільки в тебе лишилося патронів… В такі моменти, звісно, дуже некомфортно.

Є люди, яким важко дається вигляд смерті, крові. Оце я пережив ще в свою першу, чеченську війну, тут це було геть на автоматі – частина роботи. Тому я часто лікарю батальйонному допомагав, до того ж, біолог за освітою – я хоча б розумів, що він робить. Та і від будь-яких неприємних функцій з трупами не відмовлявся, тому що це частина роботи. Війна – це важка робота в першу чергу.

Унікальний пацієнт

Під час виходів на мені було 32 кг «обвєсу», сам я геть не худенький, тож стрибаючи з «броні», порвав м’яз на лівій нозі. На момент підписання першого «Мінська» від нашої роти в 95 людей в строю було четверо. Всі решта –«200-ті» або «300-ті». Це масштаб втрат, який тоді був у «Айдарі». В такій ситуації, хто б дивився на порваний м’яз. Спортивна травма, фігня! Замотали еластичним бинтом, і вперед! А воно щось не гоїться, все гірше і гірше. Врешті наш батальйонний Док висловився на тему, мовляв, це вже ідіотизм, подивися, як ти зараз шкутильгаєш! Звернувся до «Золи», той каже: «Стоп, у тебе закордонний паспорт є?» «Є», - кажу. «Нам волонтери надибали кілька «санітарок» і джипів, треба перегнати до України». «Зола» мене відправив допомогти перегнати, розмитнити, доправити в Україну ці машини. І от це мене, насправді, врятувало.

Чого воно не проходило? А тому, що там утворився тромб. Тупо вся нога затромбовалася, від п’ятки до поясу. А далі, що робить тромб? Він починає відриватися, і йде по кровотоку. В результаті, в госпіталь я потрапив аж ніяк не з пораненням, а з ТЕЛА – тромбоемболія легеневої артерії. Мені просто шалено пощастило, що це мене наздогнало в тилу, а не на «передку».

Я вирішив, що у мене збоїть серце, бо симптоми ТЕЛА – ти просто перестаєш дихати і валишся. Перестає вистачати кисню, ти ловиш повітря ротом, вирубаєшся, і зазвичай – і все. Але насправді, якщо воно там певним кутом перевертається, і хоча б 10% кровотоку зберігається, то ти очухуєшся. Зі мною двічі таке сталося, я думав, інфаркт. Додому я дістався о 3 ночі, дружина побачила, як я виглядаю, після того, як на третій поверх піднявся, пробувала викликати «Швидку». Я сказав: «Та ладно, я вже так кілька днів ходжу, дай з дороги помитися, виспатися, вранці підемо в поліклініку… Ну, в поліклініці трошки розібралися, здивувалися, що я а) – живий, б) – прийшов до них сам. Сказали: «Тихо!.. А далі – лежати, не рухатися, далі тільки на каталці. А ви взагалі хто?» «В даний момент військовослужбовець». «А ви в тилу законно?.. не дезертир?» «Ні, абсолютно законно, от припис, відрядження!» «А! В такому разі, вам у військовий госпіталь!»

Мене завезли у госпіталь, там мені нарешті поставили правильний діагноз. Але вони сказали, що таке не прооперують, надто складно, і прямо на каталці перевезли до Тодурова, в Центр серця. Власне, особисто Тодуров оперував. Потім, коли ти лишаєшся живий, ти розумієш, насправді, де ти пройшов, коли тобі лікар, начальник відділення, пояснюючи, що з тобою було, що в тебе далі, каже: «Ви напевно щось дуже важливе в житті ще не зробили! Вас оперував особисто Тодуров – йому ж цікаво, таке ж не щодня трапляється при живому пацієнті!» (сміється – ред.).

Виживання при ТЕЛА – відсотків п’ять. От я потрапив у ці 5%, кому вистачило от ці 10% кровотоку, воно не до кінця перекрило. А далі вже зрозуміло, після того, як у тебе ТЕЛА і повний тромбоз однієї з кінцівок, назад у військо тебе ніхто не поверне.

Далі було довге, нудне лікування, ще більш довга і нудна військово-лікарняна комісія… це окремий анекдот нашої бюрократичної системи! Навіть коли відомо, що в тебе такий діагноз, коли списують залізно, варіантів нема, все одно маєш пройти всіх лікарів – окуліста, вушного, всі тобі пишуть «здоровий», потім нарешті ти доходиш до того лікаря, по якому у тебе діагноз, і він тобі пише, що капець-капець, нездоровий, далі ти обходиш всіх решту, які тобі пишуть «здоровий»…

Продовження у наступній публікації


Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора, а також із архіву Євгена Дикого


Додати коментар