Перемога через щастя – рецепт від військового психолога

опубліковано: 31 лип. 2019 р.

Його весела й легка манера спілкування ніби адаптовує слухача до сприйняття тяжких речей. Навіть про власне переживання травми він розповідає в тій таки манері. Військовий психолог, ветеран, представник громадського об’єднання «Побратими», Андрій Козінчук міг би стати блискучим відеоблогером, надихати і транслювати здорові, правильні ідеї. Однак він признається, що мріє про «кар’єру» бармена.

Андрій розповів, із чим йому довелося стикатися на фронті та після повернення; про особливості сприйняття ветеранів і ветаранок у суспільстві; про полонених чеченців, а також про власний рецепт перемоги.

Про «військовий туризм» і шлях «легалізації»

Я все життя був військовим психологом. Мене «пішли» в ліцей (сьогодні – Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна – ред.), а потім мені сподобалося. Після ліцею варіантів навіть не було, я пішов вчитися на військового психолога. Мені треба було щось гуманітарне – хабаря вистачало тільки на психологію і політологію. У мене тоді мислення було таке, типу, а як інакше?! Хабар – must have! Той, хто у військовий інститут поступав без хабаря, це людина, яка мала зв’язки. Генерала чи ще когось. Я закінчив навчання і працював психологом у Головному управлінні розвідки. Пройшов шлях від лейтенанта до капітана. Хотів рости, мені не давали. У військових, якщо ти хочеш змінити місце служби, тебе мають відпустити. Це найдурніше, що може бути. Тебе можуть брати, мовляв, ми на тебе чекаємо, кльово, підвищення! А мене не відпускали. І я звільнився в 2012 і пішов на «вільні хліба». Я був рекрутером, потім керівником департаменту HR у фармкомпанії, а потім стався Майдан.

Для мене Майдан почався не зразу. Я був учасником ще «Помаранчевої революції», і в мене було чимало скепсису. Я абсолютно співчував студентам, яких «беркутня» побила, я ходив на Майдан, але дивився на це так… Для мене Майдан почався з Нігояна. Коли вбили Нігояна, потім уже наступні жертви пішли, я зрозумів, що це ніфіга не 2004 рік, абсолютно велика різниця! До цього я ходив у палатку, де годують, я стояв біля кухні і роздавав їжу. Це була моя роль. І після того, як «сотня» полягла, я кинув ті всі діла і пішов у «Правий сектор», спочатку в оперативний штаб, а потім моя задача була набирати людей і випроваджувати деяких із них. Адже різні люди приходили. Були такі, що казали: «Так, нам треба віджати два мобільних телефони для волі і незалежності України!». Ну тобто будь-яку фігню можна було зморозити «за волю і незалежність України». І з цими людьми доводилося спілкуватися.

99% людей було тих, у яких була якась мотивація. 1% - люди з якось цікавою штукою, манія переслідування і так далі. З цими людьми і я працював. Плюс мені треба було зрозуміти, хто йде в «Правий сектор», і куди їх можна залучити. Приходили від «Доброго дня, я вам приніс окраєць хліба!» і «Доброго дня, я у відставці, можу розказати, як краще усе зробити по розстановці сил і засобів!».

Віджали Крим, і все, війнонька!.. Я був із «Правим сектором», і ми поїхали на 33-ій полігон. Мені не зайшла їхня підготовка. Вона не те, що погана або хороша. Я вже був «заточений» під ЗСУ, і це все одно, що хлопця, який ріс в УНСО, відправити у військкомат. Щоб не сваритися з класними дядьками і тітками, я сказав – я не можу. І поїхав у військкомат. Там мене не могли взяти мене на солдатську посаду, а ті посади офіцерські, які були – вони могли запропонувати мені лишитися у військкоматі. Я, певна річ, сказав «ніт!».

Я поїхав на війну «туристом». У мене був «договорняк» із Генштабом. Уже волонтерські рухи почалися. Почалися перші реакції на війну. По-перше, це «friendly fire», коли свій свого застрелив випадково, або від арти загинув. І в складі групи, або індивідуально, почалася робота.

Самий початок війни – ми поїхали в Луганську область – я побачив, де ми знаходимося, все обгоріле, і військовослужбовці, яких я зустрів, вони відрізнялися зовнішньо, а потім уже, по бесіді, і внутрішньо, від тих, кого я зустрів на третій-другій лінії. Вони менше говорять. І коли вони кажуть, що отам бліндаж «у випадку чого» - то це не було формальністю. Вони розказували це, бо це рятує життя.

Мені щастить на Луганську область. Я дійшов до Металіста, ще будучи волонтером. Арта, бої… І я зрозумів, що блін – мене поховають як «туриста» - хочу, щоб з медальками ховали (сміється – ред.)! Я поїхав назад, почав знову щось шукати, і потрапив у добробат. Територіальної оборони. «Ми набираємо героїв-добровольців, поїхали на полігон! Ура!» Кіровоградська область. Ми їдемо, 8-ий полк (спецпризначення – ред.) нам дає офіцерів – «офігіти, спецназ, ура, ми Путіна вб’ємо!». Ми виїжджаємо в поле, ставимо палатки. Призначили охорону, ми воєнні, нас годують… Мені сказали: «О, ти ще й капітан запасу!.. Прикольно, будеш заступником командира роти!..» Думаю – ну капець, буду воєначальником!

Потім приїжджає якийсь полковник і каже: «А чого палатки не рівно стоять? Чого не в лінію?!» Я був обурений – так можна сказати, щоб матюки не гнути. Ми сказали: «Ми не погоджуємося з вашим запитанням! Ми поставили палатки, там живуть люди!» А командир каже: «Я наполягаю!..» Отак гарно поговорили. Це був перший страйк. Потім приїхав комбат батальйону і каже: «Наш батальйон буде отримувати допомогу і позиціонуватися як батальйон Юлії Тимошенко. Хто хоче вийти – можете зразу вийти, я зрозумію!» Я вийшов.

В мене були поїздки в 30-ту бригаду, я працював з 80-тою бригадою, був батальйон зв’язку, з яким я працював; «Айдар», «Донбас»… я мабуть із усіма крім СБУ-шників працював! Я приїжджаю додому в Київ і пишу в фейсбуці: «Візьміть мене на війну – офіційно!». Надійшов дзвінок – «Добрий день, я олень», співбесіда, і я потрапив офіційно в батальйон «Київщина», це був добробат, потім я дізнався, що це добробат Міністерства Внутрішніх Справ, він на 70% складався з добровольців, як правило, Київської області, і доля склалася так, що я знову поїхав у Луганську область. У Новоайдарі був штаб, і вже потім по Новоайдарському району – і на Кряківці у нас був ВОП, і ще населені пункти, де ми стояли…

Гендерні особливості адаптації і чеченські бранці

Була цікава достатньо служба. У мене був нормальний діалог із комбатом, прекрасний діалог із бійцями. Не було зареєстровано жодного суїциду, хлопці були нормальні. І там був один дуже класний «скіл»: ми могли вигнати, кого хочеш! В ЗСУ це неможливо, чувак бухає, ригає, «Слава Путіну!» кричить – ти можеш робити все що завгодно, тільки не вигнати. А тут можна було. Декілька бійців на мене дуже сильно ображаються за те, що з моєї подачі ми з ними прощалися.

В той самий час я розумію, що знань, які я отримав у інституті, недостатньо, і я починаю вчитися, ще будучи на службі. Вивчати, що робити з посттравматичними наслідками. Я побачив гендерні особливості адаптації після цього всього. Дівчатка, які поверталися додому, не всі ходили «в камуфлі». Вони вдягали красиві платтячка, робили манікюр, і коли хтось дізнавався, що вона – боєць якогось батальйону, казали: «Ха!.. Ой, я тєбя умаляю! Ми знаєм, што ви всє там дєлаєтє!» «Дійсно? А звідки?» «Ну… в фейсбукє прочіталі!» Ну і це їх бісило, звісно. І потім уже, будучи на цій посаді, я побачив, із якими викликами зустрічаються дружини, що їм на роботах розказують різні речі, мовляв, нащо ти відпустила свого…

Чоловіки ветеранок мені не траплялися, хоча мені було дуже цікаво! Я читав про це, я привіз сюди книжку з Канади, яка називається «Моя мама солдат». В ній діти описують, яка мама молодець, а за ними доглядає батько. Це нормально, насправді!.. На війні я зрозумів, що не кожному треба іти воювати. Я не про чоловіків чи жінок, а взагалі! Були люди, яким війна просто нищила життя. Я зрозумів, що людина в цивільному житті також може приносити користь!

У нас начальником речового складу була дівчинка Мар’яна – один із кращих бійців батальйону. У неї такий порядок і дисципліна була, вона за мою службу не зробила жодного пострілу в сторону противника, але вона одна з тих, хто приніс чи не найбільше користі! Тому що завжди у неї було все кльово.

Був кейс – хлопчина прийшов у батальйон, всі йшли через співбесіду, почав проситися бути кухаром, в штаб писарем… я зрозумів, що тут щось не те. Ми ж не кажемо «Іди на війну і вмри за Україну!». Але хлопчина, який прийшов, почав зразу ухилятися, і в процесі співбесіди виявилося, що у нього шість кредитів вдома, і його мотивація – втекти від колекторів! Офігіти, мотивація! Як я або будь-хто на нього може покластися, якщо він не хоче цього!? Звісно, ця людина покинула батальйон, у нього мабуть рекорд був – тиждень десь послужив.

Дуже важлива мотивація. Навіть якщо людина прийшла і каже: «Я чесно хочу заробити грошей!» - це може бути мотиваційним рушієм. Тобі треба дисципліну мати, якісь показники, тобі треба їхати на фронт, там щось робити, працювати…

Ми, як правило, попадали на арту. Навалювали. Найгірші ситуації були не коли по нас навалювали артою, а коли наша арта стріляла, і розривалася. Це як правило «Урагани» були… Чи «Смерчі». Мене Боженька поцілував у плані війни – я не був поранений. У прямому бойовому зіткненні, що я взяв автомат і пристрелив трьох чоловік, і мені призначили «За мужність» - такого не було.

Коли почали обстрілювати – я був на КРАЗі, на кузові. А вони дуже високі, нові КРАЗи. І почався обстріл, дають команду «жопа-200», і всі тікають, сповзаються по бліндажах. Я біжу і чіпляюся броніком за борт КРАЗу, я стараюся втекти, кручуся, розумію, що я не вириваюся… потім уже підсвідомо якось скидаю той бронік… у фільмі це мало бути так: я зістрибую з КРАЗу, роблю перекат і професійно відповзаю. А я тупо падаю ледь не на прямі ноги, на одне коліно падаю, кричу від болю й образи – який же ж я дурень! – повзу зрештою в укриття… і при тому все «бум-бум-бум» - все вибухає… з того часу у мене був не те що страх, але недовіра до броніків. Якби я зачепився розгрузкою, то мабуть, так би ставився до розгрузки. Броніків я уникав відтоді щосили, тим паче, я не був аж таким «мега-штурмовиком».

Більше травматизму, звісно, було з історіями, з якими я працював. У мене були і суб’єкти катувань – ті, хто катував полонених. Коли потрібно було здобути певну інформацію. І для тієї людини, яка катувала, це теж не ок. З «їхніми» чеченцями двічі перетинався, яких ми ловили – я з ними спілкувався. Це дуже холоднокровні люди. Вони були мега-спокійні! Мені здавалося, що їх наркота не відпустила (це моє припущення). Бо вони настільки спокійно говорили! Вони казали: «Украінєц, хочєш, я за тєбя воєвать буду? Ето будєт стоіть столько же, сколько оні мнє должни платіть! Нє больше, но і нє мєньше!» Дві тисячі доларів, здається, він назвав – на місяць. Мовляв, мені немає різниці, кого вбивати – тих або тих. Ну тобто у них такі посттравматичні наслідки своєї війни були, і це такі «солдати удачі». Я зрозумів, чого я не хочу для наших вояків. Я не хотів би такого – щоб була просто професія «знищувати особовий склад» - я не бачу в цьому сенсу! Люди, у яких немає взагалі якогось щастя в житті! Зрештою їх віддали СБУ. До речі, в тому підрозділі, де їх ловили, були вартові, які охороняли їх від своїх же! І начальник штабу пояснював особовому складу: «Хлопці, це полонені! Вони вбивали наших – скоріш за все! Але ми не можемо їх вбити, бо ми їх поміняємо на наших хлопців!» А хтось заперечував: «А може не поміняємо, давайте їх хоч… хай хоч страждають!» Але мені приємно, якщо вже так до пафосу говорити, то Гаага має бути нами задоволена… Це добробат, по суті, пірати! Не можу сказати, що з любов’ю й повагою ставилися до бранців, але була безпека і побутові умови – їх водили митися! Ясно, що під «стволом», але їм давали воду, харчі. Причому, харчі давали на якійсь українській газеті популярній, де було написано про те, що ми взяли! Бо давати газету просто так неможна було, а коли їжу на ній носили – це такий класний прийом був!..

Травма від сухпаю й любов під вогнем

Перші люди, яких я бачив, у яких була гостра стресова реакція – вони повністю «випали», там уже була перша психіатрія. І я побачив, наскільки недосконала система – наприклад, людина, постраждала під Волновахою – там розстріляли наших людей, по-тупому! Дехто вижив, і їх відправляли, здається, в Дебальцеве. Він як боєць – він небезпечний для нас! От є бійці «безполєзні», а він реально шкідливий! «Контракт із дияволом»: щоб убезпечити їхні життя, щоб він нічого не накоїв, треба було його списувати «по дурці». Ніякої компенсації, нічого! Але така ціна. І таких моїх «контрактів» достатньо багато… В цивілізованих країнах подібні розлади – це ніби боєць ногу втратив. Компенсація, всі ці штуки – все є! Плюс там набагато більше видів інвалідності – не в плані пільг, а в плані «як людину краще соціалізувати». Наскільки воно працює? Ветерани не сильно задоволені американські. Але система принаймні щось може запропонувати. Тому що надається інвалідність не для того, щоб компенсувати, а для того, щоб пристосувати. А в нас це трохи по-тупенькому.

Загалом у мене було 15 місяців служби в сукупності. Ну а потім я уже до ЗСУ-шників почав їздити, у кого там проблеми були. У мене була група артилеристів на «саушках» (САУ – самохідна артилерійська установка – ред.), яких «законсервували» в лісі: все секретно, таємно, ніяких контактів, вони не мали звідти вилазити. У випадку чого, вони виїжджають – валять саме артою жорстко. Півтора місяці вони сиділи, 45 днів, у лісі, в хаті, все замасковано, і їм лишили «шешарик» (ГАЗ 66 – ред.) із сухпайками. Вони могли харчуватися тільки сухпайками! І це набагато більше травми їм нанесло, ніж якісь інші штуки. А це ще пайки старого зразку. Це був жах! Коли вони на дембель пішли, і їх питали: хлопці, яку недосконалу систему Збройних Сил ви б хотіли змінити? «Змінити сухпайки!» «Сухпайки – зрозуміло, а може там берці, озброєння?» «Все фігня! Сухпайки поміняйте!» Зараз змінили! Не лише через них, звісно… Це були елементарні речі, які можуть вразити!


DSC_3820.jpg


Ну і знову-таки, там було знайомство зі світом тих, хто живе на Сході. Для мене дуже дивні були розмови з жінками місцевими. Я там був свідком конфлікту між жінкою і місцевим хлопчиком. Жінка була дуже люта на нього, вона питала: «Ти вобщє сідєл?!» Він такий: «Сідєл!» Вона питає: «По какой стат’є?» Він називає якусь статтю, вона починає з нього сміятися, типу, несерйозна стаття, «От єслі би ти за умишлєнноє убійство сідєл, я би тєбя начала уважать!». Я тоді все зробив, щоб із нею подружитися, щоб зрозуміти. А я взагалі не сидів, щодо мене, я, виходить, «лох» конкретний! І я кажу: «Мадемуазель, в чому полягає?..» Вона пояснила, що жінка на Сході має дуже мало прав – перекладаючи з її мови на людську, - вона є об’єктом всіх видів насилля, в тому числі і фізичного, і психологічного, і економічного – від багатьох людей. І якщо вона є жінкою того, хто сидів, або того, хто сидить, - її буде чіпати тільки один чоловік. І це ніби вихід. Захист. Для мене це було несподіванкою… Потім це підтвердили ще декілька жінок. Я не можу сказати, що всі жінки там такі, не хочу це робити стовідсотково статистичним. Але цей феномен – той, який мені не подобається.

Була дівчина, яка спала за «єду» з «ДНР», їм подобалося, і вони відправили на нашу сторону, щоб вона вивідувала інформацію. Жінка прийшла до нас, і типу каже: «Хочу секса, но ти мнє должен сказать, сколько у тєбя танков, лічного состава…» Ну, по-тупому працювала. Наш офіцер, замість того, щоб її послати, почав її розробляти. Каже: «Ні вапрос! Я тобі все скажу, але ти маєш з тої сторони також про все дізнаватися! Я тобі все дам – тушняка, згустівки!..» Коротше, вона там вже була потрійним ти більше агентом. І потім десь загубилася, її СБУ-шники шукали, бо в неї була тупо купа псевдоінформації, яка не відповідала дійсності, але було цікаво, хто вона така.

Якщо відверто, жінки Донбасу нас любили. Я би не хотів, щоби це оцінював хтось… Двоє хлопців з мого батальйону одружилися. Повезли дівчат до себе, мами були в шоці, один, здається, живе з нею і досі. Було таке явище, але не масово. Я не можу сказати, що всі заводили собі ВПЖ (воєнно-польова жінка – ред.). Багато хлопців перезнайомилися і з волонтерами, і з активними людьми, було багато розлучень через ідеологічні штуки. Бо в сім’ї як правило не обговорюють цього. «Давай поговоримо про ідеологію країни!» - так? А говорять що: «Ти борщ зробила?!» І це не зовсім ок. Але за моїми даними, ті пари, що зійшлися в екстремальних умовах, як правило, розходяться. Приходить «битовуха», «шкарпетки під ліжком»…

Мистецтво повернення і прийняття

Мене підвищили, відправили в штаб, у Київ, дали купу папірців, і я був дуже зарозумілим, «я-ж-психолог»! Здавалося, я все знаю про посттравму… і десь місяці за три чи шість – я не пам’ятаю – мене «накрило» конкретно. Це було під час мого навчання. Я був спочатку реактивний, а потім пішов у себе. Я на два місяці пропав взагалі. Не відповідав на телефон… я не пам’ятаю, що я робив цей час. Я точно пам’ятаю, що несистемно бухав, але не сам, із якимись випадковими людьми. Мені дуже хотілося повернутися в соціум. Багато хто за той час образився на мене, бо я не відповідав. Мене дівчинка «витягнула». Я їхав у метро в навушниках, їхало якесь дівча. Маленьке-маленьке. Пальцем так штрикало, штрикало… Я навушник відкрив – каже: «Дякую!..» Угу. Вийшов із метро – розридався!.. Поплакав – і попустило зразу. Продовжив вчитися, ходити на курси, читати, проводити зустрічі… у кого зміг – попросив вибачення… Мене рвало, звісно, конкретно.

Потім я закінчив свій курс. Це «Побратими», тренінг із запобіганню посттравми, ми говорили про свій досвід. Я тоді з дуже крутими дядьками навчався із «Правого сектора» - це були «Гатило» і «Богема». «Кульок» із «Айдару», Тарас Ковалик, із яким ми зараз працюємо, він найкрутіший психолог, мабуть, кого я знаю, без української освіти психолога, він в Греції вчиться. Троє дівчат у нас було. І ті знання, які я виніс, я досі їх використовую, з того всього вийшов другий тренінг, де я вже був ко-тренером, ну і так понеслося… Зараз я уже консультую, більше індивідуально, сімейно, і проводжу психоедукаційні речі. Я дуже люблю надихати людей. І зараз я уже перейшов до молоді, зі студентами працюю «Української академії лідерства». Мені треба мотивовані люди, які хочуть щось змінити, але не знають, як.

Сподіваюся, після війни кину свою психологію до біса. Барменом буду! Це той самий психолог, який тільки гроші заробляє, до нього набагато більше людей ходить! І слоган, що «ти до мене приходиш без надії, а йдеш із мрією і трішечки п’яненький». Або «екологічне вживання алкоголю». Просто ти наливаєш і говориш… ні, не говориш – ти слухаєш людей! Але це все буде після війни.

У мене були хлопці, у яких був очевидний ПТСР, і у них були страшні наслідки. Як правило, їх кидали дружини, або їм відмовляли жорстко жінки. І мені навіть хотілося би провести для жінок якийсь тренінг «як відмовляти екологічно». Тому що якщо ти не відмовляєш, це насилля, але ти можеш дуже сильно вразити. І кейс такий, що в результаті роботи з ними вони стали нудними людьми. Тобто якщо запитати, в чому успіх цієї людини – він ходить на роботу, і з роботи приходить – вечеряє пельменями. Це дуже круто, але в нього були три спроби суїциду. Питання не в тому, який він став, а з якої точки він повертався. Один дядько, якого витягнули з петлі і привезли до мене, він зараз відкрив свій бізнес. Не сильно успішний, не магнат – нещодавно тільки віддав всі борги і вийшов у нуль, але в нього, чорт забирай, свій бізнес!.. Чувак був у петлі! В прямому сенсі! Він щасливий і задовбаний: «Який нах** суїцид, бл***!.. Поставщики грьобані не те привезли!..» Мені дуже подобається!

Одна жінка ветерана – півроку ми з нею займалися – вона була домогосподаркою. І вона постійно розказувала про свого чоловіка. І я кажу: «Кльово, що я знаю про твого чоловіка! Де в цій історії ти?» «Ну я ж… я ж не була на війні!» Я кажу: «Я не погоджуюсь, ти була!» І півроку ми з нею працювали, в неї настільки піднялася самооцінка, що місяць-два тому вона відкрила свій заклад разом із чоловіком. Я приїхав у ту кафешку, я торкався стін, я розумів, що це – півроку роботи з нею. Я не хочу сказати, що це моя лише заслуга, але принаймні, ці люди визнали, що їм треба допомога.

«Нетиповий психолог»

Я нетиповий психолог. До мене як правило звертаються ті, кому треба жорстке втручання. Я дуже директивний, я не для всіх підходжу. Але ті, хто не можуть у нормального психолога отримати консультацію, вони йдуть до мене, і вже з-під мого копняка вони це роблять. На мене навіть скарги є, що я десь не зовсім етичний. Так, це правда. Але на війні не всі методи були етичні. Ми всякої маячні накоїли, і з нами накоїли, тож для мене тепер головне результат.

Війна на мене наклала свій відбиток. По-перше, я залежний від війни – двічі на рік я маю поїхати на війну, «понюхати запах Донбасу» - я так це називаю. Слава Богу, є адекватні бригади, які мене запрошують працювати. Я працюю, але це для мене як віддати частинку. По-друге, коли мене запрошують на якийсь захід, інтерв’ю наприклад, я ставлю собі питання – чи допоможе це перемозі? І якщо відповідь «так», то я кажу: «Окей. Я буду брати участь». Я все одно у ветеранській тусовці. Моє коло спілкування – це ветерани або навколоветеранська тусовка.

Неможливо ветеранам піти в суспільство просто так, або всьому суспільству чистити зброю і чекати. Має бути місце, майданчик зустрічі суспільства і ветеранів, де буде комфортно. Якщо ветеран не спілкується із соціумом, ніякої інтеграції немає. Якщо соціум не визнає своїх ветеранів, то вони втратили частину себе. Тому має бути оцей майданчик для діалогу. Як правило, я його вбачаю через уже соціалізованих ветеранів. Сто відсотків ветеранів не може соціалізуватися. Сто відсотків соціуму не може прийняти ветеранів. Питання навіть не в відсотках загальних, а у відсотках пасіонаріїв. Тобто якісь ветерани пристосувалися до суспільства, і через них пристосовуються ті, хто не може. Найбільше проблема у ветеранській спільноті – це якраз не з проявами посттравматичних наслідків, а так звані «квартирники», які сидять вдома, і ми їх не бачимо. І не чуємо. Це ветерани, які не мають такого доступу. І саме через активних ветеранів чи ветеранок якраз і можлива інтеграція.

Необов’язково всім ветеранам інтегруватися! Питання – наскільки тобі комфортно в житті. Ти живеш в лісі. «Тобі добре?» – «Мені прекрасно!» Не чіпайте його! Він не шкодить. Йому комфортно. Не силуйте його носити джинси і купувати айфон у кредит! Це не вихід. Якщо ця людина щаслива, наскільки це можливо… Твій комфорт не має заважати іншому комфорту.

На агресивних товаришів, що лекції зривають, наприклад, завжди є ветерани, які скажуть: «Ей, братанчик! Сюди підійди! Тут питання до тебе є!». Здорова ветеранська спільнота – це як середня температура по палаті. Вона може бути меншою, більшою, але вона впливає на всі ці фішки! Мені не подобається, коли кажуть: «Ветерани проти ЛГБТ!» Та не пішов би ти, братан! Ти за всіх ветеранів розписуєшся? Скажи: «Я, Рома Іванов, проти ЛГБТ!» І це буде дуже чесно. Але коли ти кажеш, що 79-та аеромобільна бригада проти ЛГБТ – ти запитай у всього особового складу, а це 5000 чоловік, захлинися в атаці від цих відповідей, і потім ти уже можеш казати! Тому це маніпуляція! Це все одно, що «давайте вкрадемо телефон за волю і незалежність України!»

Більшість абсолютно адекватних ветеранів, вони якраз і втілюють здорове суспільство. Не тільки у ветеранів є проблеми! Із працевлаштуванням, абощо… але я вірю, що, якщо ветерани знайдуть вихід, це буде меседж для всього суспільства! Для того, щоб сказати: дивіться, ми зробили отак – копіюйте!.. Кохайте, бо ми цього варті!

Я ставлю на молодь. Я почав спілкуватися з «Українською академією лідерства», це 18-21 рік хлопчики-дівчатка, і мені соромно, коли я з ними спілкуюся! Їм все цікаво! Вони роблять проекти, вони мало сплять, багато працюють! Я не був таким в 17 років! Я, правда, і не сильно змінився внутрішньо з того часу… І я собі поставив за мету, що моє покоління мало би зробити підґрунтя для старту ось цим людям. Я покусаний, все! Я навчився виживати! Я, як бабуська, можу жити на 3000 гривень у місяць, і я можу просрати 20-ку в місяць! Але я не хочу, щоб ці люди, це майбутнє адекватне України, щоб вони знати те, що знаю я! Тому я би хотів, щоби ми вийшли з нього виживання, і дали їм можливість просто функціонувати. Це люди, які їздять в Європу для того, щоб отримати новий досвід, повернутися і якусь користь принести! Одна дівчинка розказувала про екологічний посуд, про те, як неправильно користуватися пластиковими речами… я знаю про ці всі речі, але вона говорила і вірила в ці штуки! Вона ходить із горнятком, і ніколи не замовляє каву чи чай в чуже! І я тепер також! Бо мені стало соромно. Вони на мене добре впливають! Ми маємо дати їм уже розвивати це суспільство.

Я знаю, як виграти війну! «Модель Козінчука»! Ми війну виграємо не тоді, коли танки в Донецьк зайдуть наші, прапор піднімемо. Ми виграємо війну тоді, коли наша нація, наш соціум стане щасливим. Морально, фінансово… коли ти просто прешся від того, що ти робиш. Коли в тебе не паркани, а жива огорожа; коли ти ходиш по газонах, бо газони для того і є, щоб лежати, ходити, а не «По газонах ходити заборонено, штраф 1000 гривень!». Від цього щастя наші вороги здохнуть від заздрощів! Тоді, коли ти відчуваєш себе в безпеці. Танки – це прекрасно, арта – божественно, піхота – слава! Але я бачу виграш у війні у гуманітарній сфері. В інформаційній.

Питання «як відновити діалог із Донбасом» - це точно не до мене! Я вважаю, що діалог із Донбасом мають ті люди вести, які не були на війні… Переселенці могли б! Ті, хто до нас переїхали з Донецька, з Луганська – я знаю таких, які дуже багато роблять. Вони абсолютно прекрасні, вони з благоговінням ставляться до своїх рідних країв, вони не зовсім добре ставляться до деяких своїх земляків, але я до своїх франківчан також недобре часом ставлюся, особливо після першого туру президентських виборів – єдина область, яка за Тимошенко голосувала! Ми відрізняємося, але чорт забирай, вони наші «в дошку»! Мені дуже приємно про це говорити, бо «наші-не-наші» - це така тонка грань, яка важлива. Мені дуже безпечно і дуже круто, коли є наші.

Дуже приємно, що пішли якісь здорові двіжухи – з книжками, культурою! Дівчата захищають свої права! Купа чоловіків їх у цьому підтримують! Ну просто круто! Я познайомився з ветераном, який зробив камін-аут, що він гей, і він дуже крутий дядько! Я колись зараховував себе до гомофобів, тепер я готовий захищати права ЛГБТ, при тому, що лишаються натуралом. Це ті якісні зміни, які роблять нас кращими. Я хочу жити щасливо. І комфортно. Воно ж тут, всередині! Воно не тільки зовні. Ти можеш заробляти купу грошей, або бути просто волоцюгою… Я просто заряджаюся від поглядів щасливих людей. І мені дуже приємно від того, що я можу підтримувати тих людей, я пруся від своєї професії, особливо, коли бачу результати своєї роботи, бо на жаль, я можу нищити так само, як і відновлювати. Іноді я не стримуюся, і хтось попадає «під роздачу». Мені здається, що я все таки хочу свої гріхи «компенсувати» роботою. Але рано чи пізно я кину то все і буду офігенним барменом просто! Приходьте в мій ще неіснуючий бар – вам сподобається!

Спілкувалася Олена Максименко

Фото авторки, а також із архіву Андрія Козінчука



Додати коментар