Місія – реанімувати систему. Історія військового хірурга.

опубліковано: 8 серп. 2019 р.

Ми спілкуємося у Маріїнському парку після робочого дня. Він говорить, часом обриваючи розповідь і подовгу добираючи підходящі слова. Коли доходить до опису оточення в Дебальцевому, розмову перекривають дитячий галас і сміх – малеча бавиться зовсім поруч, створюючи гротескний контраст. «От заради кого варто це робити! – говорить співрозмовник. – Це вони!..» Олександр Данилюк, військовий хірург, керівник експертної групи з питань екстреної медичної допомоги МОЗ, а віднедавна також кандидат у депутати по мажоритарному округу. Про свій пережитий досвід готує до друку книгу.

Він розповів про дев’ять діб пекла і «окопної хірургії», про болючий вибір, із яким стикаються військові медики, а також війну на адміністративному фронті.

Смерть Ілліча і лікарня «Чебуреки»

До Майдану був лікарем-інтерном, хірургом, в Ужгороді, в центральній міській клінічній лікарні. Працював, вчився, розвивався. Коли Янукович відмовився від євроасоціації, у всіх містах України ввечері вийшли на Майдан. Так само ми вийшли в Ужгороді. Після побиття студентів, одразу з місця роботи, я сів і поїхав у Київ. До 9 грудня я був там як звичайний активіст – у лікарях так не було ще потреби, ну, принаймні організованої. Але вже 9 грудня, здається, коли впав Ленін, треба було констатувати смерть його (сміється – ред.).

Довелося стати медиком-волонтером Майдану. В грудні я був у Лютеранській церкві, в медпункті, потім у Жовтневому палаці в медпункті, в січні вже… Я не постійно був на Майдані, мені потрібно було працювати, я туди-сюди їздив, колеги мене заміняли, я потім відпрацьовував. В січні я вже був на Грушевського під час перших трагічних подій, в Парламентській бібліотеці, в медпункті працював. 19-20 лютого і наступні дні, в день розстрілу, це вже був сам Майдан, медпункт «Чебуреки», де ми ще доліковували поранених два тижні. Вони не хотіли йти в лікарні, хоча лікарні вже були open для всіх пацієнтів, уже не загрожувало їм нічого, але вони так полюбили нас, нашу команду, і ми їх дуже полюбили, і власники кафе «Чебуреки» підтримували і казали, скільки треба, стільки й лікуйте! Була дуже хороша, позитивна атмосфера на фоні тих трагічних подій.

В березні я повернувся до Ужгорода. Наступного ж дня з колегою пішли у військкомат, мовляв, ми готові вступати в Збройні Сили, оскільки Росія почала вторгнення і окупацію Криму. Відповідно, для мене це був просто логічний крок. Тоді ми були непотрібні. Мені сказали – гаразд, ви офіцер медичної служби, ну такий, знаєте, «джинсовий», який в житті не бачив автомату і танку, але п’ять років на кафедрі штани просиджував. А мій колега взагалі без звання, йому сказали: «А ви нам взагалі не потрібні!» «А ви, - це до мене, - будьте на зв’язку!». Однак кожні два-три тижні я сам виходив на зв’язок, до них приходив.

Раніше, до війни, я до армії ставився як до зайвого розділу в бюджеті – на жаль. У мене дуже погані були знання з історії України, я про це шкодую, це все прийшлося надолужувати уже під час Майдану і зараз. Я просто дивився на країни-сусіди, ми з усіма дружимо ніби, ні на кого не претендуємо, на нас не претендують, то чому нам взагалі мати армію, якщо в 21 столітті ми живемо в центрі Європи?! От таке було бачення, на жаль трагічно помилкове. Реально трагічне, бо якщо б ми знали історію, ми б не припустилися тих помилок, ми б мали міцну армію, яка б не допустила окупації в 21 столітті, в центрі Європи.

На фронт я потрапив у кінці серпня. В липні мене, нарешті, взяли в армію, це була третя, найбільша хвиля. 70% - це були люди, які добровільно прийшли, 30% - мобілізовані. 128 бригада, медична рота «Закарпаття» - моє рідне Закарпаття!.. І все, і далі довелося мені ознайомлюватися з автоматом, який я вперше в житті у руках тримав, відрізняти БТР від БМП, і від САУ та танку – для мене це було, як не смішно звучить, все однакове на той час. Ну, я впорався досить швидко! Опанував автомат – досить влучно стріляю, і розрізняю зараз усі бойові машини.

51031539_2587272734677842_901357096757362688_n.jpg

Хірургія на колесах, заразний страх і один окоп на всіх

Я був на посаді ординатора, хірурга медроти, операційно-перев’язувального відділення – це дуже пафосно звучало. Звичайно, ніяких операційно-перев’язувальних відділень у нас практично не було, було щось на колесах, і ми виїхали на фронт російсько-української війни. Це так давно було, а здається, що просто нещодавно!..

Я відчув, що на війні, коли побачив страх поранених, страх військових, які відступали після обстрілу ракетами «Смерч», це була Луганська область, село Дмитрівка, в районі міста Щастя. Ми їхали туди на шкільному автобусі, дуже «броньовані» - один бронежилет на трьох, одна каска на чотирьох… це була середина 2014 року, коли все було дуже сумно з забезпеченням, і тоді було так дуже… в очах солдат я побачив страх, і я його прийняв на себе, мені стало страшно, реально. Солдати лежали на «броні», на цих броньованих машинах, і я рандомно до них підходив, надавав допомогу. Але той страх, який був у їхніх очах, - мені здається, що це теж для них був перший ракетний обстріл масований.

«Смерч», «Град», «Ураган» - це такі речі, які реально викликають страх. Ну, вони, по-перше, дуже руйнівні, бо вони накривають велику площу, і все розриває навколо. Я ще до того моменту не бачив окрім Майдану серйозного обстрілу. Бо на Майдані мені взагалі не було страшно, навіть у день розстрілів, у мене був певний відчай, але я мав стільки поранених, що я просто працював-працював-працював, і потім лиш почав вночі відходити, коли я вийшов із нашого медпункту і почав усвідомлювати, що відбувалося… і то ще я не дуже усвідомлював, потім до мене доходило. На Майдані, можливо я не знав, хто праворуч, хто ліворуч від мене, але я точно знав, що ми тут, ми сильні і ми переможемо. Але коли бачиш страх в очах солдата, звичайний людський страх, і розумієш, що ти на своєму шкільному автобусі з автоматом АКСУ… Ти розумієш, що ти нічого не зможеш робити, не зможеш дати відсіч. Автомат подібний до газового балончику проти ракет.

Я тоді підійшов до командира і сказав: «А нам варто іти туди? Дивіться, розбита військова частина, всі поранені, загиблі, техніка розбита і так далі. Нам варто?..» Він сказав: «Там наші хлопці, там наші люди, і там повинні бути ми». Я кажу: «Гаразд». І я дякую командиру за сміливе рішення, що ми пішли, і ми прорвалися. Ми увійшли в Станично-Луганський район, це біля річки Сіверський Донець, там Щастя місто, село Тепле… На той час лінії фронту як такої не було. Лінія постійно змішувалася, рухалася. Але саме тоді якраз ми прийшли, і там, де ми прийшли, там вона і зупинилася. І вона практично по Сіверському Донцю стоїть і дотепер.

До того моменту ми були ще в Луганському аеропорту, в Металісті, тобто за Сіверським Донцем. Ті міста наші війська тримали до 5 вересня. Ми в’їхали 1 вересня, 2 вересня ракетний обстріл із території Росії; потім із території окупованого Луганська – знову ракетний обстріл «Градів» наших позицій, але не влучило, пролетіло повз наші позиції, і прилетіло на сусідні поля – там теж були підрозділи військові. Ми пережили. Це було дуже страшно. До того часу мені дуже важко було бронежилет носити. Після того я звик до бронежилета як до рідного, в ньому мені так добре і комфортно, я почувався таким захищеним!.. В нас окопів не вистачало на всіх, і ми ночували просто неба, а під час обстрілу просто заскакували один на одного. Ну, звісно, ми за два-три дні все владнали, все розкопали дуже швидко, вже у всіх була можливість спати, де хочеш. Що собі вирив, там і спав.

5 вересня почалося перше перемир’я, воно реально було ефективним. Реально перестали ракетами обстрілювати нас. Це нам дало можливість передихнути, набратися сил, відправити на ротацію тих солдат, які, бідні, практично півроку тримали фронт. На мене передали керування медичним забезпеченням бригади. Я став в. о. начмеда, це було дуже відповідально, мені тільки було 25 років. Я був хірург, «нуль без палочки». Хоча були офіцери, старші, за мене, але командування одностайно прийняло рішення. Певною мірою, зіграв досвід Майдану, можливо, організація в тилу, коли я готував цю команду, концентрував усі ресурси, вміння, знання. Ми вже їхали на фронт не голі-босі, наскільки нас держава могла на той момент відправити, виділивши сумку «стрільця-санітара», а їхали реально з операційними і всім необхідним.

Дебальцеве – це найдраматичніший досвід війни. В січні 15-го наша бригада повністю передислокувалася в сектор «С», Дебальцеве і околиці. Я «зробив» мамі День Народження – 10 днів був у відпусці, і 2 січня, на її День Народження, я поїхав на фронт знову. Я поїхав у Дебальцеве. Батькам то непросто було пережити… З першого дня був повний капець, кожного дня втрати, кожного дня поранені, тобто у мене жодного дня не було без роботи. Спочатку ми жили в окопах, на базі – лікарі, анестезіологи… я єдиний хірург був. Я вже не був тоді начмедом, вже був тоді офіційний начмед. В мене поранений, я виїжджав за ним, стабілізував його в машині – у нас на той момент були хороші реанімобілі, просто шикарні, завдяки українському народу. Я привозив їх у лікарню, оперував там, і назад в окоп… Такий цикл замкнений практично був. До 29-30 січня, коли в Світлодарській лікарні ми прооперували 17 поранених, було дві з половиною бригади – я, військовий хірург, місцевий хірург зі Світлодара і один хірург із Дебальцевого. Ми всі об’єдналися, Дебальцевська лікарня вже була розбита, і ми в Світлодарській лікарні працювали.

І, закінчивши цю страшну ніч, ми вже сиділи просто спілкувалися, фіксували щось в документах, що ще можна було зафіксувати, бо це дуже важлива інформація. І в той момент нас накрило «Градом» - лікарню. На вулиці -10 чи -15… За день до того якраз окупували Вуглегірськ. Я якраз за день до того проїхав, забрав поранених, вже в місті нікого з української армії не було, нас уже просто обстрілювали як живу мішень, але ми вибралися живими тоді, мені лише вибухова хвиля вдарила в обличчя, і порох влетів у горло, я думав, що це осколок, що все, він уже у спинному мозку – себе вже поховав на той момент, але виявилося все банально… страх має великі очі!

А тоді обстріляли лікарню, купа пацієнтів – як поранених, так і цивільних із звичайними соматичними захворюваннями, опинилася на вулиці. Лікарня розбита, вікон нема, на вулиці зима… Смертельно поранена медсестра, операційного столу немає, він розбитий – це ж скло!.. Ми її забрали у перев’язочну, у передопераційну, власне. Пробували врятувати життя, але шансу не було, поранення підключичної артерії, і все, ми її втрачаємо. А потім евакуація всієї лікарні… не всі пацієнти хочуть евакуйовуватися, є такі, що кажуть «Я тут помру», і все. Ті, хто не хотів, ми їх помістили у бомбосховище, там було тепло. Світлодарськ – це електростанція, і там тепла вода є в системі, вона забезпечувала тримання температури цих труб, а труби в підвалі лікарні добре його прогрівали. І залишилися з ними також деякі медики. Ми евакуювали всіх інших у Бахмут.

Операційна в окопах

І почалася велика «карусель», бо з лінії фронту до Бахмутської лікарні було 70 км. І кожного пораненого довелося евакуйовувати на таку відстань. Це дуже багато часу забирало, ми втрачали поранених щодня – ми не встигали доїжджати до всіх. Береш двох-трьох, чотирьох-п’ятьох – скільки напакував у машину залежно від важкості – поки довіз, там уже ще поранені. А росіяни тоді вели активний наступ, і в нас залишилася велика частина оголеного фронту, а ми і так були в «апендексі». І ця «дорога життя» - єдина, яка в нас була.

А з 9 лютого ми потрапили в оточення. Цю дорогу перекрили, і все. Виїхали танками. У мене вранці поранений, я його «пакую» стандартно в свій реанімобіль – все «по накатаній» - з окопу в машину, в машину – пораненого, пораненого – на евакуація, а тут нас питають: «Ви куди?». «Куди – в Бахмут!» А дорога перекрита… Ну окей, перекрита, «технічне перекриття дороги»… «Та ні, танки російські перекрили!». «Гаразд, зараз їх розіб’ють, і все буде гаразд, ми поїдемо далі!» У мене було якесь «рожеве» уявлення – ну, танки виїхали, що там тих танків – мало ми їх порозбивали?! Реально, вже було багато танків забрано у ворога, включно з полоненими росіянами. А потім… пройшло півгодини. Я зрозумів, що виходу немає. Я в машині з пораненим, з побратимами, нас починають обстрілювати, нашу медичну роту, нашу позицію, і я розумію, що мені треба збирати пораненого з машини і тягти в окоп. Після другого обстрілу, який ми пережили, ми зрозуміли, що нам потрібно щось робити.

16806814_1413964825321627_5619762599389776222_n.jpg

Пораненого ми перетягуємо в окоп, і з того моменту починається дев’ять діб в оточенні, дев’ять діб окопної хірургії. 21 століття, в центрі Європи!.. я ще дві години утримувався від будь-яких хірургічних втручань – це було для мене «анріал» - я хірург, візьму скальпель в руки над пораненим в окопі?! В землі, де все нестерильне?! Але коли мені надійшов другий-третій-четвертий поранений, я зрозумів, що вже виходу нема, і я не знаю, коли нам дорогу прочистять, то довелося приймати рішення і брати інструменти в руки. Я один хірург був, троє анастезіологів, і один лікар-нарколог. Колеги, побратими! Один командир медроти і начальник медичного штабу – вони штабну роботу виконували. Командир медроти, звісно, допомагав також по медичній частині. Фельдшер, водії, електрик, кухар – 12 людей всього нас було включно з технічним персоналом. Мені асистував водій, санітар, лікарі загальної практики… лікар-нарколог.

Поранені надходили. Вивозити їх не було куди, а ресурси у нас зменшувалися, нічого не надходило. І так дев’ять діб роботи практично нон-стоп, я користувався кожною хвилиною: закінчив когось оперувати – більше нікого немає, або інші поранення дрібні – я просто лягав спати до наступного надходження. Нас обстрілювали регулярно, щодня ми пробували прориватися, вивозити поранених із оточення, бо в нашій криївці, котра передбачала 14 лежачих місць, було нас 12-ро, і моментами набиралося понад десяток пацієнтів. В останню добу у нас було 26 пацієнтів – в цій криївці, де ще 12 осіб персоналу!.. Один на одному вже лежали, висіли, сиділи, кричали, стогнали – це реальна драма була!.. Я на це намагався не реагувати, у мене й часу не було реагувати на весь жах, який відбувався. Наша «операційна» - це підземельна криївка, два таких стелажі, на яких ми лежали. Наші каремати стали операційним полем, наші ліхтарики стали операційною лампою, бруски дерева були операційною стелею і гачками для фіксування флаконів із інфузією і протишоковою терапією.

На дев’яту добу закінчував останню операцію. Вона стала епічною: чотирьохгодинна, одна з найскладніших із тих, які були зроблені в тих обставинах, це була операція на печінці, на шлунку, на підшлунковій залозі, з великою крововтратою, з автопереливанням крові назад до вени, практично без наркозу, на штучному ручному диханні за пацієнта… пацієнт Сашко Тарасюк… він вижив! Є наша історична фотка. Анестезіолог, єдиний з нас, який мав на той період смартфон, він зафіксував це на фото – останню операцію зі знаком перемоги, а за годину почався «час Х» - час, коли ми почали прорив із оточення. Я лише коли закінчив операцію, дізнався, що ми будемо прориватися. Мене колеги намагалися не відволікати – поранених було дуже багато, а ресурсів нуль. І не всі поранені дочекалися своєї черги. Поки ти займаєшся одним, інший помирає. Це найдраматичніший момент – військового медичного «сортування», коли ти повинен обирати одних, і відносити до мертвих іще живих… це найскладніша річ – морально-етичний вибір. Я намагався це робити холоднокровно, але мої побратими, які не медики, водії, електрики і так далі, вони не могли цього зрозуміти, чому я солдата, який ще дихає, прошу їх віднести на вулицю на вірну смерть, і забирав інших. Це було дуже складне рішення. Це рішення технічне, як би банально це не звучало, правила медичного сортування, вони повинні діяти, якими б вони жорсткими не були. Бо це єдиний шанс врятувати якомога більше людей при катастрофічно обмежених ресурсах.

Поранені мотиватори

Я сам дивуюся, як я тримався, бо я не був аж таким бійцем по життю. Що мене тоді тримало… віра в Бога, я християнин, це було мотиватором неабияким. Також те, що позаду нас вся країна, і важливість нашої місії я відчував, я розумів, що нам не можна ні сантиметра здавати, і ми повинні битися до перемоги, іншого варіанту немає. А ще момент бойового духу побратимів поранених – вони настільки мотивували, це було неймовірно! Абсолютна більшість поранених, вони були моїми мотиваторами! Якщо вони втримували лінію фронту – а ми реально утримували всю лінію фронту всі дев’ять діб, ми контролювали всю лінію фронту в Дебальцевому. Ми були в оточенні, але жодну позицію за всі дев’ять діб ми не здавали! І вже потім стратегічне рішення було прийняте концентруватися останню добу в нас у штабі, і потім виходити з оточення, бо зрозуміло, що сили противника набагато більші, і для порятунку якомога більшої кількості солдат командир бригади вирішив прориватися, виводити нас із оточення. Це було дуже круто. Він отримав Героя України. Слабко вірилося в те, що ми вирвемося. Мій побратим, анестезіолог, сказав: «Ну, якщо хоча б десь 15% із нас прорветься, то це вже буде дуже добре». Ми були оточені, нас просто знищували. Просто як у тирі розстрілювали. З мінометів, з «Градів», з артилерії. А в нас остання «гаубиця» на дев’яту добу вранці буда знищена росіянами, і ми вже не могли ракетну оборону тримати.

Мій позивний «Смайл», я дуже багато до того часу посміхався, можливо, зараз менше – п’ять років війни як на фронті, так і зараз в урядовому кварталі – з мене забирає посмішку часто. Але я намагався підтримати кожного побратима і пораненого посмішкою. Принаймні посмішкою, якщо я не міг більше чимсь обнадіяти, посмішка, позитив – цим потрібно ділитися. І воно спрацьовує!

Прослужив 15 місяців. З липня 2014 по жовтень 2015. Я став жорсткішим. Колись я трусився над кожним пацієнтом, міг «дути на холодне», реагував на мінімальні скарги. Зараз я став спокійніше реагувати на біль. Просто зрозумів, що таке біль, і який він може бути. Також я активніше почав вчити історію, бо без ґрунтовного знання історії ти не можеш будувати стратегію і розвиток.

У пошуках «солдатського раю»

Повернення відбувалося досить турбулентно. Я останні два-три тижні був у Станиці Луганській, і прямо з фронту демобілізувався без перехідних періодів. Останні два-три тижні у нас було досить тихо, майже не було поранених. Здається, остання операція була за тиждень до демобілізації. Це був 2015 рік, вересень. Я вже майже не чув звуків артилерії. В серпні місяці я їх дуже добре чув, воно навіть через лікарню нашу перелітало. А вже з вересня все йшло на затишшя. На бойових позиціях, звісно, ще були поранення, і я ще мав роботу, але вже оцей звук постійний – мені ставало бракувати його вже на фронті. Коли я повернувся в цивільне життя, я одразу з родиною виїхав за кордон, відключитися, побачити щось світле і гарне. Я провів тиждень у турецьких горах і морі. Потім я повернувся до роботи. На поверсі нижче був ремонт, коли там увімкнули відбійний молоток, у мене перша реакція була під стіл сховатися, як це траплялося часто в Станиці Луганській в ординаторській, коли починався обстріл і починали труситися шибки. І в мене така рефлекторна реакція була на роботі, все окей, все нормально, все гаразд… і потім я почав працювати. Я почав працювати в такому трешаку, в такій системі охорони здоров’я, від якої я за півтора роки відвикнув. Де нема нічого, де немає ані маршрутизації пацієнта, ані забезпечення відповідними ліками, засобами для операції, це був треш. Бо за півтора роки на війні у нас було все.

Найяскравіше про це свідчить один діалог із пораненим, десь за два місяці до демобілізації. «Легкі» поранені часто не хотіли йти на евакуацію, вони залишалися в прифронтовій лікарні, і після лікарні поверталися на фронт. І один із таких каже: «Док, можна тебе щось спитати?» Кажу: «Так, звісно!» «Я живий?» Я: «Так!». «Я точно не в рай потрапив?» Я: «Тобто?..» «Ну, я вже третій-четвертий день живу за три кілометри від лінії фронту в лікарні, де є все, де мене оперували прекрасно, знеболювали, перевдягли, помили, доглядають, спілкуються як із людиною, з гідністю, з повагою!.. Я такого в реальному житті ніколи не бачив! У мене іноді є страх, що я помер, у потрапив у якийсь рай для солдатів!». І це настільки був великий комплімент для волонтерів, для волонтерського руху, бо власне це все нам вдалося організувати на передовій завдяки тому, що волонтери нас забезпечували матеріалами, обладнанням, ліками, одягом, засобами догляду, знаннями, навичками, книгами і так далі, все, що нам потрібно було, в нас було. І ти повертаєшся в цивільне життя, і цього всього просто немає. І це була катастрофа! Я написав пост, написав петицію про те, що треба робити медичну реформу, треба рухатися кудись! Не маючи уявлення, як її робити, я розумів, що її треба робити. Я був дуже обурений. Я пропрацював рік майже, і дочекавшись відпустки, знову поїхав на фронт, уже як волонтер. Я поїхав у Авдіївку, де в той час було найбільш «гаряче». Якось мені завжди так щастить, що я потрапляю туди, де дуже «гаряче». У ті місця, де «гаряче», і в «найгарячіші» моменти.

І я місяць пропрацював в Авдіївці, на той момент Уляну Супрун призначили міністром, а я з нею познайомився ще в 2015 році на фронті – вона навчала тактичній медицині. Вона побачила нашу команду в Станиці Луганській, як вдалося мені організувати цю передову хірургічну бригаду. Ми поміняли повністю в 2015 цю систему, і це вдалося, і ці принципи дотепер працюють на фронті, передові хірургічні бригади в місцевих лікарнях із місцевим ресурсом в тому числі – дуже гарно спрацьовано! І Уляні сподобалася реально організація цієї роботи. Вона тоді була волонтером, я був воїном. А потім за рік її призначають міністром, і вона запрошує в команду очолити військову медицину. Звісно, військова медицина – вона в ЗСУ, але і в МОЗ є відповідний підрозділ, в якому практично на той момент людей не було, в якому треба було працювати. Я місяць не погоджувався… півгодини розмови Уляни зі мною по телефону тоді… я їй півгодини розповідав, чому ні, а вона мене за 30 секунд переконала, що треба… (сміється – ред.).

Я не шкодую, звісно, що пішов, хоча я втратив свою практику. Мені довелося в’їжджати в цю всю бюрократію. Я практичний лікар, а тут… формування політики держави. Це було дуже складно, але мої цінності, принципи, вони допомогли не йти на компроміси з системою. Вони допомогли на війні, на бюрократичному фронті, на всіх фронтах – від міністерств до комітету з питань охорони здоров’я, це вдалося відстояти, і досягти перших результатів. Початок реформи, і затвердження «натівських» стандартів військової медицини від аптечок до забезпечення відповідно до засад доказової медицини, викинути всі ті «фуфломіцини» і всю ту єресь, яка з Радянського Союзу в незалежній Україні «копіпейстилася» з року в рік під фармкомпанії, ці моменти вдалося переламувати, і перемагати. Тому це було круто! Найбільший позитив – це, власне, початок трансформації охорони здоров’я, яка тільки на початку, і вона іде, не зважаючи на політичну турбулентність, в яку ми влетіли зараз, ми мусимо її довести – це ще кілька років важкої роботи. Останній рік я очолюю всю екстерну медицину, політику екстреної медицини формування вдалося винести в пріоритет уряду як одну із складових, вдалося виділити додатковий мільярд гривень на її розвиток. Додатковий мільярд на обладнання, навчання персоналу, на автомобілі, на диспетчерські, а також на наступні три роки в наступній бюджетній декларації. Це просто такий «win-win-win» - це ті переможеньки, які треба паркувати, розвивати і працювати в цьому напрямку.

Бажаний вектор розвитку – це формування міцного громадянського суспільства. Щоб не тільки та купка небайдужих, яка тримає п’ять років Україну і не дає будь-яким політичним силам і завірюхам знести це з вірного шляху, а щоб це було велике громадянське суспільство. Бо купки небайдужих – нас вбивають на фронті, нас вбивають на вулицях… всіх, звісно, не вб’ють, але нас повинно бути більше! І це є освіта! Це є освіта дітей, починаючи з сімей, у садочках, школах, університетах. Це є розвиток громадянського суспільства, в яке потрібно інвестувати якомога більше.

Зараз мені запропонували йти у Верховну Раду, і я найближчими днями буду зареєстрований кандидатом у депутати по мажоритарному округу. Це дуже було тяжке рішення, але в житті доводилося приймати складніші і більш драматичні рішення. Воювати мені не звикати, але в ВРУ мають бути нові люди з новими принципами, і робити реальні зміни, які потрібно впроваджувати зараз просто з неймовірною швидкістю. В нас є дуже великий ризик реваншу, неймовірний ризик реваншу! І цього неможна допустити, тому це була остання крапля, яка мене переконала, що я маю принаймні на місцях дати людям шанс вибору не між старим поганим і дуже поганим, не між «совковим» менталітетом із тими всіма стереотипами, які розвивалися в суспільстві, яке виросло в Радянському Союзі. В нас молодь, яка сама зараз вибудовує, сама своїм потом і кров’ю захищає і будує країну. З наступного дня, як зареєструють мене кандидатом, на мене почне відрами поливати лайном, ну але нам до цього не звикати. Тому ні кроку назад, а тільки вперед!

23659142_429952980740857_7489582239532617217_n.jpg


Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора, а також із архіву Олександра Данилюка



Додати коментар