"Діловодка", яка стріляє

опубліковано: 6 серп. 2019 р.

Вона любить чорний одяг і не терпить бездіяльності. Ляна Кромбет демобілізувалася нещодавно. Як і більшість жінок, вона не одразу отримала омріяну посаду стрільця – для цього їй довелося рік прослужити у статусі «діловода», при цьому вирушаючи на виїзди на рівні з рештою бійців.

Одну освіту дівчина встигла отримати до війни, одну – під час, і зараз вона стала абітурієнткою магістерської програми Києво-Могилянської Академії. Крім цього, вона є однією з координаторок Жіночого Ветеранського Руху, їздить у дипломатичні місії за проектом «Амбасадор. Ветеранська дипломатія» і нарікає на себе, що за півтора місяці після звільнення ще досі не працевлаштувалася.

Ляна розповіла про свій шлях до і під час війни, а також поділилася сподіваннями на майбутнє.

Про здійснення дитячих мрій і бойове хрещення

Я навчалася в університеті і працювала в банківській сфері. Жодного стосунку до військової служби я не мала, хоча в коледжі років у 14-15 виникла думка, що я хочу піти в армію. Почала шукати, які у нас є можливості в Україні. «Обломилася» одразу, коли дізналася, що у нас можна тільки на контракт на три роки, і це тільки «связісткі», санітарки і все, більше нічого. Думала тоді – а от в Ізраїлі, там жінки теж обов’язково служать… нам ще до цього далеко. І тут бац – Майдан, війна, і я розумію, що треба йти.

Мій Майдан почався ще до Майдану, а моя війна почалася на Майдані. Я так кажу, що моє «бойове хрещення» було саме там, тому що в моєму нормальному, повністю мирному житті не було випадків ДТП, травм, чогось із такою насиченою кількістю жертв, як я тоді побачила, стільки кіпіжу, хаосу, крові, я бачила вперше в житті відірвані кінцівки – все це показало мені життя, яке може бути насправді.

Після першої хвилі мобілізації я не потрапила на війну, не уявляла, як я можу потрапити в армію. І вже тоді, коли Ніна, моя подруга, повернулася зі своєї ротації, другої, здається вже, чи третьої, вона мені розповіла про свій шлях. Їй також тяжко було потрапити. Вона хотіла в перший батальйон Самооборони – «Жінок туди не беремо», вона пробилася в другий. І вже коли вона пройшла цей шлях, я сказала: «Я йду з тобою!»

Щоб мені потрапити в батальйон взагалі, мені сказали: «У нас є посада вільна діловода, і все». Я кажу: «А інші варіанти?..» «Ні, немає. Жінок тільки на такі посади беремо». Я кажу: «Добре, я буду виконувати ці обов’язки. Але я буду їздити разом із усіма на ротації, разом із усіма буду на полігоні, мені не треба якихось особливих умов, я не хочу сидіти десь в штабі, я хочу бути на рівні з усіма!» І так я була на посаді діловода, але разом із усіма усе робила. А вже коли підписувала контракт у березні 2016-го, і посаду діловода скоротили, і я сказала: «Якщо ви мені ще раз будете пропонувати таку посаду, я на неї не погоджуся, я йду на посаду стрільця!» І я була старшим стрільцем три роки.

Коли ще були на полігоні, це була така дружня, позитивна атмосфера!.. Мені показали зброю, такі були швидкі «експрес-курси» збирання-розбирання автомату, стрільби… тоді я просто не відчувала присутності війни. А коли я вже їхала на ротацію, ми так їхали десь до Харкова, до Ізюма – пісні співали, у мене був взвод здебільшого з Західної України, і так було весело! А потім виїжджаємо за Ізюм, я вперше їду, це був травень 2015. І тут так враз «веселуха» кудись ділася, всі так поближче до себе зброю, затягують «розгрузки». Я питаю: «А що таке? Нам же ж ще їхати і їхати!» Мені кажуть: «Нє, тут щось було весною, їхала колона, обстріляли, треба бути обачним!»

67686913_2352528521657472_6291187289666093056_n.jpg

Про «салют» на межі

Наступного дня ми приїхали в Станицю Луганську, я зрозуміла, що я вже тут, на межі, де можуть бути і обстріли, і групи диверсійні. Якось воно ще не відчувалося. І того ж дня як ми приїхали, ще не розклалися, почався кіпіж… Був «300-ий»… один у нас був медик, чи двоє – я не пам’ятаю, і маленький польовий шпитальчик. Його занесли – то був «зсу-шник» - я лише краєм ока його побачила. Минуло кілька годин, і все – «300-ий» став «200-им». Там була лікар-хірург, вона що могла, зробила – я не вникала тоді в деталі, що там було з ним, наскільки все було серйозно, і чи була можливість його вивезти… Я тоді відчула, що от воно, поруч, все вже… треба бути обережною, зона ризику. Тоді я вперше зрозуміла, здається, що на війні.

Найважче – це коли немає ніяких задач. Це от час спостереження. Коли розкладається дисципліна, коли люди починають займатися дурнею, коли немає ніяких конкретних справ. Я постійно казала: «Давайте проводити якісь тренування, давайте не гаяти час! Зараз затишшя, потім може бути гірше!» Найбільше дратував оцей стан спостереження і бездіяльності. Мені постійно хотілося щось робити, я придумувала собі сама якісь завдання. Мені казали: «Ти хочеш – чи займайся! Нас не напрягай! Є можливість – ми відпочиваємо!». Мене більш за все таке дратувало. Вільний час я витрачала – намагалася трохи побігати, позайматися, могла збирати-розбирати зброю, заготівлею дрів займалася – тобто, я не могла сидіти і втикати! Для мене це гірше за все! Я люблю активну дію!

В моєму житті лишилися деякі поодинокі люди, з якими, як би то сумно не було, але якби не війна, ми б ніколи не познайомилися. І такі люди залишилися в пам’яті. Декого з них вже не стало.

Яскравий спогад – 24 серпня в 2016-му році – я якраз чергувала напередодні, 23 – День Прапора. Я офіційно весь свій блокпост привітала по рації з Днем Прапора. І в мене була під вечір зміна, і я якраз в 00:00 здаюся, і мала іти спати. І в мене вилетіло з голови, що вже 24-те – День Незалежності! І я тільки зібралася іти до бліндажа, і тут починається, «салюти» нас вітають, обстріл. І моя перша реакція – мені не стало страшно, я не побігла ховатися в бліндаж, я вернулася на позицію. Наші – треба ж вберегти – кричать «Ховайся!» - а я щось розуміла, що нас обстрілюють, але це не наші зараз летять снаряди. Не на нашу адресу, я так собі відчувала. І в мене навпаки було таке захоплення – «Аааа, нас вітають!» - таке нездорове… Нормальна людина мабуть побігла би в укриття, а я навпаки чогось зраділа!.. Такі моменти згадуються – я не знаю, радісні вони чи не радісні…

Про життя з чистого аркуша

Я не знаю, мені здається, що я ще не повернулася. Я в такій якійсь невизначеності… з одного боку я розумію, що от, у мене всі шанси! Я почуваюся як в 11-му класі – обирай, ким ти хочеш стати, новий розділ, із чистого аркуша. А з іншого боку, півтора місяці, як я звільнилася – іноді закрадаються думки: «А може, вертатися назад?» Бо я не знаю, чим займатися… Я пробую… Могилянка… Ще я ходила на тренінг від Центру зайнятості вільних людей, там є можливість здобути грант на курси – почати нове життя.

До банківської справи я не хочу вже вертатися. Це був такий тимчасовий заробіток – я тоді вчилася, мені треба було чимось платити за навчання, за квартиру. Я не вважала це справою на довгі роки. Перша освіта у мене – фінансист, а друга – політологія. Я нічого з того майже не використовувала. Політологію я закінчила вже заочно, коли була в батальйоні; фінансами я тільки рік займалася, перед початком Майдану, і під час. Зараз я себе не бачу в цих сферах. Спеціальність «Публічне адміністрування і управління» в Могилянці – це стипендія імені Радченка, є нагода отримувати гарну освіту для ветеранів. Зараз я і мої посестри пробуємо це. От зараз мені це цікаво! Я сьогодні захищала мотиваційну презентацію, і у мене була тема про децентралізацію. ОТГ новостворені, я досліджувала досвід, який є успішний. В мене в районі, звідки я родом, нема ще. Тільки місяць тому депутати Яготинської міської ради подали запит на те, щоб розробити проекти нашої ОТГ. Там ще таке затишшя в цій сфері – я думаю, от нагода знайти себе. Але для того потрібні практика, знання, освіту отримати.

Поки не було виборів, все було простіше. Після виборів мене все збило з пантелику, я не знаю, чого очікувати, мені страшно. Але оці запущені реформи – я б не хотіла, щоб ми на цьому зупинилися. Ще до Майдану і війни я думала, що за своє життя хочу зробити якийсь внесок у розвиток нашої держави, реформування, щоб ми наблизилися до цивілізації, до Європи. Щоб рано чи пізно я могла вийти на вулицю, і бачити усміхнених людей, щасливих від тих справ, якими вони займаються, чисті вулиці, адекватне поводження на дорозі. Виховання суспільства і ріст його над собою. А тепер не знаю, куди ми будемо рухатися. Я хотіла би бачити Україну. Щоб у нас була сильна економіка, реформовані найголовніші сфери нашої життєдіяльності, оборонна сфера була на рівні, тому що наш агресор, ворог, він у нас не з’явився в 2014 році, це одвічний ворог, і нам постійно треба бути готовим. Я хочу, щоб наша держава розвивалася. Це логічно.

Війна мене змінила… не знаю, мої друзі кажуть, що змінила. Ми з ветеранками об’єнуємося в Жіночий Ветеранський Рух. Багато хто з нас, і я в тому числі, ми стали такі безкомпромісні на цій війні. Ми чіткіше стали бачити, де добро, де зло. Я й до того не була прихильником якихось подачок, хабарів, корупції. Я ніколи не давала, і не брала. Але зараз ще гостріше відчувається це бажання справедливості, чесності, щоб усі процеси відбувалися без «договорняків», «кумовства». Це, думаю, багато в кого змінилося. Тому що заради чого це все? Заради чого гинули люди? Щоб у нас було процвітання. А своїми якимись особистісними вигодами ми цього не досягнемо.

Того року був перший наш злет нашого Руху, там було близько 30-40 дівчат, ми роззнайомилися. В серпні вже буде сьомий злет. У нас є кілька напрямків нашої діяльності – це патріотичне виховання. Я особисто брала участь із іншими волонтерами – ходили до студентів, проводили бесіди, щоб вони отримували інформацію з першоджерел. Спілкувалися зі студентами університету Шевченка, КНЕУ. Нещодавно ми повернулися з дипломатичної місії «Амбасадор» із Польщі – покази фільму «Невидимий батальйон». Ми хочемо розвинути соціальне підприємництво, щоб надати знання ветеранкам, як починати свої справи, підтримку в цьому. Зараз відбувся перший набір дівчат у ліцей імені Богуна – ми беремо менторство над ними, щоб ці дівчата вже розуміли, що за ними стоїмо ми, їм уже має бути не страшно проходити ці кроки, вони можуть до когось звернутися за підтримкою, ми їм будемо в міру своїх можливостей допомагати. Також я займаюся координацією курсів із англійської для ветеранів.

Спілкувалася Олена Максименко

Фото автора, і з архіву Ляни Кромбет



Додати коментар