«Цвісти за будь-яких обставин» - війна і повернення Ірини Цвілої

опубліковано: 20 січ. 2020 р.

На питання про те, як вона зустріла Новий Рік, вона хвалиться – мовляв, цього разу вже спала, а не падала під ліжко від феєрверків. Вона одна з тих, для кого салют і петарди асоціюються аж ніяк не зі святом. Із ким не рахується життєрадісна більшість населення, спокій яких вона боронила чотири роки на фронті. Ірина Цвіла була ландшафтною дизайнеркою – сьогодні це слово набуло нового значення, так називають артилеристів. Зараз вона перебуває у стані повернення з війни. Приймає себе-нову, виготовляє вишукані авторські прикраси з вкрапленнями рослин, фотографує і навчається бути щасливою у мирному Києві.

Час троянд

До Майдану було мирне і красиве життя. Я займалася тим, що любила, і що мені приносило матеріальне забезпечення. У 2008 році прийшли троянди в моє життя. Це було спочатку хобі, потім це захоплення переросло в великий багаж знань, який я використовувала – спочатку консультувала, допомагала друзям. А потім вже ландшафтні дизайнери радо віддавали мені те, чим не дуже любили займатися. Створення трояндового саду – це доволі складне завдання, якщо ти хочеш чогось більше, ніж просто посадити саджанці. Якщо ти клієнт із запитом і в тебе є якась певна задумка, маєш ідею створити певну композицію, то тут треба набагато більше знань. Мені віддавали ці запити, а я творила з любов’ю і натхненням. Відповідно, я цим жила, мене влаштовувало, що це були проектні роботи, тобто, не треба було щодня ходити на роботу, залишалося купа вільного часу, який могла використати на саморозвиток. Цікавилась флористикою, фотографією. За ініціативи своїх друзів випустила календарі зі своїми букетами. Творчість наповнила моє життя і це був чудовий час.

Почала втілювати мету – створення першого українського трояндового ресурсу – сайту, де була би зібрана вся-вся абсолютно інформація про троянди: як вони ростуть, як різні сорти поводять себе в нашому кліматі. Маючи чисельну власну колекцію троянд, відповідно мала багато інформації, спостережень, фотографій, щоби поділитися нею з українськими поціновувачами троянд. Ружа в поезії, троянда в творчості українських письменників, художників і так далі – ну тобто весь діапазон трояндового життя. Зробила сайт- «Час троянд». Почала заповнювати, і… і стався Майдан! (сміється - ред). І я його досі підтримую, але не наповнюю, вже скільки років. Відпустити його шкода, але і сил ним займатися у мене немає. Ні сил, ні натхнення. Цим треба жити! Повернення до саду теж на часі, але спочатку має відбутися повернення до себе.

Світ розділився на «до» і «після». Від троянд на Майдан, з Майдану - на війну. На Майдані бралась за всяку роботу. Іноді бутерброди розносила, іноді була з фотоапаратом. Переважну частину часу фотографувала, висвітлювала на своїй сторінці у Фейсбуці – ну, через призму свого власного відчуття і розуміння, що відбувається. Я бачила, що це потрібно і цікаво. Я там була з самого першого дня до останнього – з невеличною перервою – у мене батько помирав у лютому, і мене більше 10 днів не було на Майдані.

DSC_0446.jpg

Коло «своїх»

Майдан не закінчив свою велику місію, і почалися військові дії на Сході. Єдине, в чому я сумнівалася, в якій якості я там буду, яким чином мені краще допомагати. Мій чоловік сказав: «Розумієш, війна з Росією вона буде, вона вже є і швидко не закінчиться, тому кожен свідомий українець має володіти мілітарі-вміннями. Опанувати тобі їх доведеться». І ми записались в добровольчий батальйон «Січ». Там були люди, які прийшли з Майдану. Люди близькі за духом. Кому не байдуже було, що далі буде з нашою незалежністю і на скільки звузяться кордони нашої країни.

Нас навчали всіх однаково. На початку до мене ставилися не дуже серйозно. Але я не звикла, що хтось керує моїми бажаннями ким мені бути і що мені робити в моєму житті. Перший місяць перебуванні на Сході моя діяльність була спрямована на роботу в прес-службі батальйону. Це був серпень 2014. Приємним спомином про той час є зустріч друга дитинства, якого зустріла в штабі АТО в Краматорську, який на той момент був речником штабу АТО. З дитинства не бачилися. Досі дружимо, товаришуємо.

Під час наступну ротації я наполягла, що ходитиму в наряди на рівні з іншими хлопцями. В різні періоди перебування в батальйоні обростала новими обов’язками. Намагалася взяти на себе те, що могла, що вміла і в чому могла бути корисною. Коли наш підрозділ мав свої позиції і певні обов’язки в селищі Піски, відмітила, що наші аптечки не укомплектовані належним чином. Під час найближчої поїздки в Київ, записались на п’ятиденний тренінг «Медсанбат», і разом з чоловіком ми пройшли його. По закінченні нам видали 10 «натівських» аптечок, і плюс ще великий медичний наплічник із усім, що треба для передової! Це було величезне досягнення, і тоді я цим страшенно пишалася. Вже не було так страшно, коли хлопці їхали на передову з гумовими джгутами і зеленкою в аптечці, а їхали нормально забезпечені. Ті аптечки буквально за тиждень чи два допомогли врятувати життя.

Я відчула війну, ще коли ми під’їхали до першого блокпосту біля, щойно звільненого Слов’янська. До того ми їхали такі веселі, в автобусі реготали. А потім побачили військову техніку, розбиті вщент будівлі, спалені заправки. Відчуття війни і смерті було скрізь, воно літало в повітрі. В розбитому гуртожитку, серед порожніх «цинків», на засіяній гільзами підлозі я провела свою першу «шлюбну ніч» із війною.

А вже справжня війна – це були Піски. Бої точились за аеропорт, і селищу добряче діставалося. Щоб добігти до якоїсь позиції, іноді доводилося не раз впасти під паркан і втиснутись і в землю щоб не зачепило. Свистіло і летіло в різні боки… Найперший такий холод по шкірі – я його досі відчуваю, коли пригадую це! – коли ми перебігали через пристріляне ворожим снайпером перехрестя. Коли з полегшенням чули свист кулі повз.

Я пам’ятаю момент, коли мій командир сказав: «Ірино, зараз наша машина їде з Пісків на тилову базу. Тут, за даними нашої розвідки, сьогодні буде наступ і бій. Ти можеш поїхати. Це не наказ, але подумай. Приймати рішення тобі. Даю тобі п’ять хвилин!» Менше, ніж за п’ять хвилин командир почув моє «Ні. Ми сюди разом приїхали, разом і повернемось». Це був перший іспит себе, наскільки я свідома того, що я тут роблю.

Думаю, що ставлення побратимів до мене після того помінялося, але насправді, я ніколи не відчувала, що до мене ставляться якось недобре. Думаю, що з’являлася повага по мірі проходження певних ситуацій.

Ціна ідейності

В 2015-му році всі добровольчим батальйонам наказали перейти в якусь офіційну структуру, інакше їх викинуть із передової. Добровольців почали поволі витісняти, даючи, вже трохи зміцнілим ЗСУ ще більше повноважень. «Карпатська Січ», «ОУН», «Правий сектор», із якими ми були пліч-о-пліч і мали приймати рішення, як відстояти право захищати свою землю зі зброєю в руках. Відповідно і нас прибрали з передової, як і решту добробатів у структурі МВС. Хтось пішов у цивільне життя, бо не хотів бути на другій лінії війни, хтось перейшов до Збройних сил. Наш підрозділ розформували і «залили» в один полк разом із ще чотирма батальйонами. Це був важкий період. Попри те, що лишалось ще дуже багато гідних людей поруч, все ж наша служба була не зовсім такою, як нам цього хотілося, коли ми складали присягу на вірність українському народові. І деякий час ми до передової добратися взагалі не могли. Але наполегливість робить дива. Але це інша історія.

На війні все було як на війні. Важко – побут, але звикаєш! Не митися по вісім днів, берегти воду, використовувати тільки на чай чи каву, на приготування їжі, дуже-дуже заощадливо. Спати, коли по тобі бігають миші – не з приємного, але звикаєш! (сміється – ред.). Найважче – це усвідомлювати втрати. От сьогодні є людина, ти з нею спілкуєшся, стоїш в наряді, а завтра її немає. До цього звикнути неможливо. Хоча ми всі черствіємо в цьому відношенні – не було часу оплакувати, і я собі якось так зробила установку – поплачемо після війни. Але воно наздоганяє, насправді! Я зараз починаю розуміти, в яких небезпеках і скільки разів ми перебували, на якій межі були. Але тоді на той момент страшно не було. Бо ти в цьому якось уже адаптувався. Не те, щоб ти не боїшся. Ти просто це сприймаєш як даність. Коли спиш по три з половиною години за ніч, коли тобі говорять: «Іринко, ти можеш поспати!», і на закінченні речення ти вже спиш! (сміється – ред.). Немає часу прислухатися, чи тобі важко.

Є багато приємних спогадів. Війна – це не тільки піт, кров, втрати, праця, як це не цинічно звучить. А насправді, це доволі круте оточення, ти розумієш чіткість позицій, де є ворог, де є свій. І дуже багато направду ми сміялися. Я не знаю, чи то вмикалися захисні механізми, але ми дуже багато реготали! І при тому, кого я не запитую з інших підрозділів – у всіх те саме!

Війна поміняла мене! Точно поміняла! Як говорять психологи, треба прийняти, що ти вже ніколи не станеш такою, як була до війни. Я себе прийняла. Стала радикальнішою. Стала чеснішою. Тому що дуже висока ціна того, що ми здобули і що втратили! Починаючи з Майдану. Бо це людське життя! З якою усвідомленою позицією люди йшли!.. Це така висока планка, така честь, як би це не пафосно, можливо, звучало… Я стала, якою я є! Можливо, мають пройти роки, щоб усвідомити ці зміни!

37732959_1815699951817090_2313090096510795776_o.jpg

Битва за повернення

Повертаюся з війни досі. Повернення стовідсоткового, думаю, немає. Хоча і почала повертатися заздалегідь, коли ще була на війні. Бачила, як повертаються інші. І на упередження почала працювати. Прикладів негативних повернень було достатньо, щоб визначитись, що не хочу: закінчити суїцидом, спитися, впасти в апатію, припинити бути мамою, точно не хотіла бути людиною в якої немає віри в себе і смаку до життя. Для цього треба працювати самому. Немає такого психолога, немає таких навіть найкрутіших волонтерів, які в принципі дуже сильно допомагають поверненню, немає такої організації, державної програми, немає нічого, якщо ти сам цього не захочеш.

Тому я почала шукати тренінги, які пропонували для учасників бойових дій. Перший такий у мене був – літературний тренінг. Ветеранів і діючих військовослужбовців навчали писати відомі українські літератори, блогери, журналісти. Це було доволі цікаво. Можливо, воно мені заходило на відсотків 30-50, я зараз не аналізую, я говорю про сам алгоритм. Головне було занурення в атмосферу бажання виборсатись. Тим більше, що там були люди, які теж прийшли зі своїми запитами. І мені було втішно, що я серед тих людей, яким не байдуже, що з ними буде після повернення. Це була потужна підтримка моральна. В результаті нашої сумісної праці вийшла збірка оповідань «Голос війни».

Люди, які були зі мною в тому проекті, вже видають власні твори. Олексій Бешуля, Назар Розлуцький, Василь Піддубний, Максим Петренко, і Юра Руденко, Біжан Шаропов! Всі ці люди, які були зі мною на тому тренінгу, вони працюють над цим і в цьому розвиваються! Мене літературна творчість не зачепила надто сильно, я не думаю, що мені є що сказати світу, але для мене це був тоді дуже класний ресурс! Підтримка і зі сторони модераторів, організаторів і учасників. На цьому тренінгу я познайомилась з чудовими людьми – Аліна Вяткіна, Лариса Радкевич, Сашко Чаморсов, із якими згодом перетнулася в іншому проекті – тренінг «Посестри», де вони виступили вже в якості психологів-тренерів, і ми разом вчилися жити і прагнути бути успішними в цивільному житті. Це був чудовий трамплін у перехід до цивільного. Навесні 2018 року я повісила військову форму в шафу.

Спочатку була депресія. Повернутися до справи, якою займалася до війни, не можу з різних причин. Ну уяви – приходжу до клієнта трояндовий сад робити, а він мені щось говорить… «ватне»… Не можу так глибоко заходити в соціум, тому що як би я не працювала над собою, все одно є певні перепони. Ще рано. Ще не час. Тому обирала методом виключення. Якщо ти не можеш це, то що ти можеш, що для тебе є прийнятним?.. Прийнятним є прикраси. Чому прикраси? Тому що це пов’язано з рослинами. Рослини є для мене дуже класним ресурсом– квіти, трави – це все моє. Вмикаю джаз і творю. Зрозуміла, що це те, що може поліпшити настрій мені і подарувати відповідну енергетику комусь. Комусь це точно відгукнеться!

Моя сторінка на Фейсбуці називається «BLOOM. Цвісти». Назва ще не остаточна. Але на гасло я взяла саме «Цвісти». Тому що, по-перше - моє прізвище - Цвіла, і для мене це як девіз, що за будь-яких обставин, що б ти не пройшов у своєму житті, ти маєш продовжувати жити, в перекладі – цвісти.

Різниця є

Дуже системно треба діяти щодо розвитку суспільства. Для мене пріоритетно – виховання майбутнього покоління. Ми не охопимо весь загал, треба брати вузький сегмент – діти, молодь. І над цим працювати. Поки не буде якоїсь системної національної спільної ідеї – я вважаю, що нічого толкового не буде. Треба мати чітку ідентифікацію – хто ти, що ти можеш зробити для становлення цієї країни, держави. Є всі абсолютно складові для того, щоб ми були красивими, успішними.

Вчора я подивилася привітання президента. Наважилася… На рівні якогось безсилля… але все одно вірю в нас українці! Ніхто і не сподівався, що буде легко.

Викреслити з лексикону взагалі «какая разніца?!». Для мене це неприйнятно в жодному разі! Різниця є. Ми або стратегічно дивимося в майбутнє, або просто живемо комфортним сьогоденням. Є чітке питання до самого себе: «що я можу зробити сьогодні?», «на які жертви я можу піти?» Кожен знає межі своєї жертовності. «Какая разніца» - це не тільки про мову, це про ставлення взагалі. Є дуже глибокі принципові речі, і зараз час обирати, на якій ти стороні.

Я живу принципом «почни з себе». Хоча б із сортування сміття – елементарно! Незручно, краще все в один пакет викинути. Але можна потрудитися – ти вже будеш відчувати себе відповідальним, що ти щось зробив потрібне цій планеті!

Я щаслива тим оточенням, яке є в мене. Я щаслива тими людьми, які прийшли до мене в 14-му році, вони складають мій «кістяк», це моя громада, моя підтримка, моє натхнення! Я знаю, що кожен із них робить щось унікальне, щось своє. Вкладає щось, що може вкласти тільки він.

Хочу бути щасливою! Але повністю бути щасливою поки я не можу, бо є певні умови для цього щастя. Це закрити питання війни – не просто закрити, мир за будь-яку ціну, а перемога. Я не розділяю своє щастя без цієї складової – це однозначно. Але те, чим я можу поліпшити своє щастя, я роблю!


Спілкувалася Олена Максименко
Фото автора та з архіву Ірини Цвілої

Додати коментар


Коментарі

Ізмайлова Вероніка

- 23 січ. 2020 р. -

Чудова людина! Дякую за Вашу патріотичну позицію, бажаю щастя і разом сподіваймося на скорішу перемогу.

Йожик

- 11 лют. 2020 р. -

Дуже пишаюсь тобою! Тримайся не сумуй та бережи тебе Боже!
Обіймав

Нина

- 15 лют. 2020 р. -

Спасибо тебе и всем защитникам страны